Євангелія від Ісуса Христа - Жозе Сарамаго

руки, похнюпивши голову, відчуваючи, як по тілу йому стікає холодний піт, а дорога тепер була безлюдна, щоб попросити в когось допомоги. До його розуміння дійшло, що вперше у своєму житті він засумнівався в тому, що світ збудований розумно, і як людина, що втратила останню надію, він промовив гучним голосом: Я тут помру. Можливо, в інших випадках ці слова, якщо людина була спроможна промовити їх з усією силою переконаності, — так, либонь, їх промовляють самогубці, — можуть без болю й без сліз відчинити перед нами, так би мовити, ті двері, крізь які ми можемо покинути світ живих, але більшість людей потерпають від емоційної несталості, їхню увагу може відвернути хмаринка в небі, павук, що тче свою павутину, собака, що ганяється за метеликом, курка, що риється в землі, або квочка, яка скликає своїх курчат, або щось іще повсякденніше та простіше — скажімо, засвербів у нас ніс, ми його почухали, а потім раптом спохоплюємося: то про що ж я все-таки думав? Саме з такої причини гробниця Рахілі раптом перетворилася на звичайну собі маленьку будівлю з побіленими стінами, без вікон, схожу на гральну кість, яку тут хтось викинув і забув про неї, і стало видно, що камінь, який затуляв до неї вхід, геть замацаний брудними пітними пальцями безлічі паломників, що приходили сюди від незапам’ятних часів, а навкруг стояли оливи, які були старими вже, либонь, тоді, коли Яків обрав це місце для останнього спочинку своєї бідолашної дружини, принісши деякі в жертву, щоб розчистити місце, отже, справді можна стверджувати, що доля існує і що вона завжди перебуває в чиїхось руках. Зрештою, Йосип пішов звідти, але спочатку він проказав молитву, що, як на нього, найбільше відповідала обставинам та місцю: Будь благословен, Господи, Боже наш, Боже Авраама, Боже Ісаака та Боже Якова, великий, могутній і прекрасний Боже, будь благословен навіки. Увійшовши до печери й ще до того, як повідомив жінці про те, що влаштувався на роботу, Йосип підійшов до ясел, щоб подивитися на сина, який спав. Він сказав, звертаючись сам до себе: Мій син помре, він муситиме померти, й на серці йому стало боляче, але потім він подумав, що, згідно з природним порядком речей, він має померти першим, і що ця смерть, забравши його зі світу живих, перетворивши його на відсутність, дозволить його синові віднайти таке собі тимчасове безсмертя, якщо можна так висловитися, пробачте мені за логічну суперечність, безсмертя, що триває доти, доки людей, яких уже з нами немає, пам’ятають і люблять.

Йосип не попередив десятника теслярської артілі, який був його безпосереднім начальником, що наймається лише на кілька тижнів, щонайбільше на п’ять, після чого надійде час понести сина до Храму, здійснити над матір’ю обряд очищення і почати потроху збиратися додому, в Назарет. Він промовчав про це зі страху, що його не візьмуть, а це свідчить про те, що тесля з Назарета був не вельми обізнаний із трудовими звичаями своєї країни, він, певно, думав, що він сам собі хазяїн, і не цікавився реальностями тодішнього світу робітників, що складався переважно з людей, яких наймали працювати на обмежений термін. Проте Йосип ретельно рахував, скільки днів залишається йому тут працювати, двадцять чотири, двадцять три, двадцять два, і щоб не помилитися, нашкрябав на стіні печери щось подібне до календаря, — дев’ятнадцять, — намалювавши там відповідну кількість рисочок, які щодня по одній перекреслював — шістнадцять — під захопленим поглядом Марії, — чотирнадцять, тринадцять, — яка знову й знову дякувала Господові за те, що дав їй чоловіка, — дев’ять, вісім, сім, шість, — обдарованого такими винятковими здібностями. Йосип їй сказав: Ось сходимо до Храму, а потім відразу вирушимо в Назарет, мої замовники давно мене там чекають, а вона вельми обережно, щоб не склалося враження, ніби вона повчає чоловіка, відповіла: Але спочатку нам треба буде подякувати господині печери та рабині, яка допомогла мені народити сина, адже вона майже щодня приходить сюди довідатися, як ся має мій хлопчик. Йосип нічого не відповів, він ніколи не признався б навіть самому собі, що забув про найелементарніше правило чемності, адже він збирався нав’ючити віслюка їхніми пожитками, доручити комусь доглянути за ним, поки вони відбуватимуть у Храмі необхідні обряди, а потім відразу вирушити до Назарета, не гаючи часу на прощання та вислови подяки. Марія мала слушність, було б вельми нечемно піти звідси, не сказавши нікому ні слова, й хоч він ніколи не признався б собі в тому, що його бідолашна дружина багато в чому переважає його, проте не міг не визнати, що з добрим вихованням у нього не все гаразд. Не менш як годину він гнівався на Марію за свою ж таки власну помилку, це почуття зазвичай допомагало йому приглушити голос свого сумління. Отже, доведеться їм тут залишитися на два-три дні довше, вони з усіма попрощаються, як годиться, віддадуть належну кількість поклонів, щоб ніхто не зміг дорікнути їм за нечемність і щоб у жителів Віфлеєма залишилися найкращі спогади про родину побожних назарян, які добре розуміють свій обов’язок перед Богом і перед людьми, чого не скажеш про більшість галілеян — річ у тому, що жителі Єрусалима та його околиць були дуже невисокої думки про співвітчизників Йосипа та Марії.

Настав нарешті той знаменний день, коли малий Ісус вирушив до Храму на руках у матері, що сиділа верхи на віслюку, який від самого початку товаришив і допомагав цій родині. Йосип вів довговухого за вуздечку, він дуже квапився, бо не хотів утрачати цілий день роботи, хоч він і був останнім їхнім днем із прожитих у Віфлеємі. Саме тому вони виїхали з печери, яка поки що правила їм за дім, дуже рано, коли рожевий світанок ще не остаточно витіснив кудись за обрій рештки нічної темряви. Вони вже проминали гробницю Рахілі, коли промені світанкового сонця зненацька впали на неї й забарвили її в палахкотючий колір граната, аж не вірилося, що це та сама стіна, яка в темну ніч стає мертвотно-білою, під повним місяцем забарвлюється в моторошний колір людських кісток, а у світлі щойно народженого місяця стає криваво-червона. У цю мить малюк Ісус прокинувся остаточно — коли мати сповивала його в дорогу, він лише на мить розплющив оченята, — і повідомив, що він голодний, у єдиний доступний для нього спосіб, тобто заплакав. Рано чи пізно, як і кожен із нас, він опанує інші способу спілкування, завдяки яким зможе повідомляти про свої інші потреби й навчиться