Жінка у білому - Вилки Коллінз
Ці останні слова пронизали мені серце, мов постріл. Рука моя перестала відчувати потиск її руки. Я мовби занімів і закам'янів. Рвучкий осінній вітер зненацька дихнув на мене крижаним подихом, закрутив мертве листя біля наших ніг — чи не ті безумні мої надії обернулися мертвим листям і вітер жене їх геть? Надії! Заручена чи не заручена — все одно вона була недосяжна для мене. Чи на моєму місці хтось інший згадав би про це? Ні, коли б любив, як я.
Удар упав і минувся, і не лишилось нічого, крім тупого, судомного болю. Я знов відчув потиск руки міс Голкомб, підвів голову й глянув на неї. Її великі чорні очі невідривно дивилися на мене, вони спостерегли, як блідість залила мені обличчя; вона бачила те, що я відчув.
— Покінчіть із цим! — сказала вона. — Тут, де ви вперше побачили її, тут і покінчіть! Не згинайтеся під тягарем, як жінка. Вирвіть це з серця, як личить чоловікові!
Стримана пристрасть її слів, сила її волі, зосереджена в спрямованому на мене погляді, в стискові руки, передалися мені, змусили мене отямитись. Так ми помовчали хвилину. Тієї хвилини стало, щоб я зміг виправдати її великодушну віру в мою мужність. Я опанував себе — зовнішньо, принаймні.
— Ви прийшли до тями?
— Так, міс Голкомб, я вже маю досить тями, щоб попросити прощення у вас і в неї; досить, аби послухати вашої ради й хоч цим довести вам мою вдячність за ваше застереження.
— Ви вже довели це своєю відповіддю, — мовила вона. — Містере Гартрайт, нам нічого більше приховувати одне від одного. І я не приховаю від вас, що моя сестра, сама того не усвідомлюючи, виказала себе. Ви повинні залишити нас не тільки заради себе, а й заради неї. Ваша присутність тут ваше неминуче близьке спілкування з нами, хоч було воно, бачить Бог, безневинне в усьому іншому, забрало в неї спокій, зробило її нещасною. Я, що люблю її над моє життя, я, що навчилася вірити в це чисте, благородне, невинне серце, як вірю в Бога, я надто добре знаю, що її мучить таємна гризота, відколи, всупереч їй самій, перша тінь невірності майбутньому шлюбу закралася в її серце. Не буду говорити — ні до чого було б говорити про це тепер, після всього, що сталося, — що ці заручини хоч коли-небудь дуже зачіпали її почуття. Ці заручини — справа честі, а не любові. Батько на смертному одрі два роки тому благословив її на цей шлюб. Сама вона ані зраділа, ані відмовилась — просто дала свою згоду. До вашого приїзду вона була в такому ж становищі, як і сотні інших жінок, що одружуються з чоловіками без особливої приязні до них чи відрази і вчаться любити (коли не ненавидіти) чоловіка вже після весілля, а не до нього. Я не можу висловити, як дуже я сподіваюсь, — так само, як і ви повинні самозречено сподіватись, — що нове почуття, нові думки, які порушили її колишній мир і спокій, не вкоренилися в її серці так глибоко, щоб їх не вирвати звідти. Ваша відсутність (коли б я не вірила так несхитно у вашу честь, мужність і здоровий глузд, я б не покладалась так на вас, як покладаюся нині), ваша відсутність посприяє моїм зусиллям, а час допоможе всім нам трьом. Мені втішно знати, що не даремно я з самого початку відчула до вад довір'я. Втішно також знати, що й цього разу ви будете таким самим чесним, мужнім і співчутливим до вашої учениці (у ставленні до якої ви мали нещастя забутись), яким ви були до тієї знедоленої незнайомки, що попросила у вас допомоги й не помилилась у вас.
Знову згадка про жінку в білому! Невже не можна було говорити про міс Ферлі й про мене без того, щоб не воскрешати пам'яті про Анну Катерік та не ставити її поміж нас, як присуд долі, що його уникнути нема ніякої надії?
— Порадьте, як мені виправдати перед містером Ферлі порушення нашої угоди? — попросив я. — І скажіть, коли мені їхати, якщо він згодиться відпустити мене? Обіцяю сліпо коритися вам і вашим порадам.
— Час підганяє нас, — відказала вона. — Ви ж чули, як я сьогодні вранці згадала про наступний понеділок та про те, що треба підготувати червону кімнату. Гість, якого ми дожидаємо в понеділок...
Мені забракло сил вислухати її повідомлення до кінця. Знаючи те, що я знав, згадавши, як поблідла й розхвилювалась міс Ферлі за сніданком, я і так збагнув, що гість, котрого дожидали в Ліммеріджі, був її майбутній чоловік. Я намагався стриматись, але в душі моїй піднялося щось таке, що пересилюю мою волю, — і я урвав міс Голкомб.
— Дозвольте мені поїхати сьогодні, — сказав я гірко. — Що швидше, то краще...
— Ні, не сьогодні, — заперечила вона. — Єдиним приводом, на який ви можете послатися містерові Ферлі, щоб пояснити ваш від'їзд до закінчення строку угоди, може бути те, що певні непередбачені обставини змушують вас просити у нього дозволу негайно повернутися в Лондон. Доведеться вам почекати до завтра й поговорити з ним після ранкової пошти — тоді раптову переміну ваших планів він пов'яже з якимось листом, що нібито надійшов вам із Лондона. Прикро та ще й негарно вдаватися до обману, хоч би й до найбезневиннішого, та я надто добре знаю містера Ферлі: хай-но він запідозрить, що все це вигадка, то нізащо вас не відпустить. Поговоріть із ним у п'ятницю вранці; займіться опісля (в інтересах ваших
