Жінка у білому - Вилки Коллінз

Навіть місіс Везі завважила це, коли через хвилину зайшла до їдальні.

— Це, напевне, від того, що вітер перемінився, — мовила стара дама. — Незабаром настане зима, ох, моя дорогенька, незабаром буде зима!

А в її серці і в моїм зима вже настала!

Наш перший сніданок, який щоразу минав у жвавих розмовах про те, що ми будемо робити протягом дня, ми відбули швидко й мовчки. Міс Ферлі, мабуть, відчувала, як гнітять ці довгі паузи й раз у раз благально поглядала на сестру. Нарешті міс Голкомб, повагавшись трохи, що було зовсім не схоже на неї, сказала:

— Сьогодні вранці я бачила твого дядечка, Лоро. Він вважає, що слід приготувати червону кімнату, й підтверджує те, про що я говорила тобі. Це буде в понеділок — не у вівторок.

Почувши ці слова, міс Ферлі опустила очі. Пальці її почали неспокійно перебирати крихти на скатертині. Із щік блідість перейшла й на губи, і губи затремтіли. Не тільки я це помітив. Міс Голкомб побачила, як розхвилювалась сестра, й показала нам приклад, що робити: рішуче підвелася з-за столу.

Місіс Везі й міс Ферлі разом вийшли з їдальні. На мить ласкаві, зажурені голубі очі зупинилися на мені, зарані сумуючи перед неминучою довгою розлукою. Серце моє відгукнулося — стислось, і я зрозумів, що мені судилося втратити її незабаром і що любов моя тільки зміцніє в розлуці.

Коли двері зачинилися за нею, я попрямував до саду. Міс Голкомб стояла з капелюшком у руці й шаллю на плечах біля великого вікна, що відчинялось на моріжок, і пильно дивилася на мене.

— Чи маєте ви вільний час, — запитала вона, — перш ніж підете працювати до себе в кімнату?

— Звісно, міс Голкомб. Мій час завжди до ваших послуг.

— Хочу сказати вам дещо наодинці, містере Гартрайт. Візьміть вашого капелюха та ходімо в сад. Там нас ніхто не потривожить о цій ранній порі.

Коли ми ступили на моріжок, один із помічників садівника, зовсім молодий хлопець, пройшов повз нас до будинку, несучи листа в руці. Міс Голкомб зупинила його.

— Той лист мені? — спитала вона.

— Ні, міс, мені велено віддати його міс Ферлі, — відказав хлопець, подаючи їй листа.

Міс Голкомб узяла листа й подивилась на адресу.

— Незнайомий почерк, — мовила вона сама до себе. — Хто ж це пише Лорі?.. Де ти взяв цього листа? — спитала вона помічника садівника.

— Та дала одна жінка, — відповів той.

— Яка жінка?

— Та жінка в літах.

— Он як! Стара жінка... Ти знаєш її?

— Не можу сказати, щоб я знав її, міс. Вона мені зовсім незнайома.

— А куди вона пішла?

— Туди, — відказав помічник садівника, широким помахом руки охопивши всю південну сторону Англії.

— Цікаво! — сказала міс Голкомб. — Напевне, хтось щось просить у тому листі... Візьми, — вона повернула хлопцеві листа. — Віднеси в дім і віддай комусь із слуг... А тепер, містере Гартрайт, якщо ви не заперечуєте, ходімо далі.

Вона повела мене тією самою доріжкою, якою я йшов за нею в перший день мого перебування у Ліммеріджі. Ми обоє мовчали. Біля літньої хатинки, де Лора Ферлі і я вперше побачили одне одного, міс Голкомб зупинилась і мовила:

— Те, що я маю вам сказати, я скажу тут.

З цими словами вона зайшла до хатинки, сіла за круглий столик і показала мені на інший стілець. Ще там, у їдальні, коли вона заговорила до мене, я почав здогадуватись, про що буде мова, а нині був твердо в цьому впевнений.

— Містере Гартрайт, — сказала міс Голкомб, — я почну із щирого признання. Скажу без гучних фраз — вони мені бридкі — та без компліментів — вони мені осоружні, — що за час вашого перебування у нас я почала відчувати до вас щиру дружбу й повагу. Ви з самого початку прихилили мене до себе, коли розповіли, як ви допомогли тій нещасній жінці, котру здибали за таких незвичайних обставин. Може, ваша поведінка в цьому випадку й не була розважлива, але вона засвідчила самовладання, чулість і доброту чоловіка, якого можна з повним правом назвати джентльменом. Після цього я сподівалася від вас тільки хорошого, і ви не обманули моїх сподівань.

Вона замовкла, але жестом попросила мене не відповідати, поки вона не скаже всього. Коли я увійшов з нею до хатинки, я не думав про жінку в білому, але слова міс Голкомб нагадали мені про ту мою пригоду. І думка про неї вже не покидала мене протягом усієї розмови — і не даремно.

— Як ваш друг, — вела далі міс Голкомб, — я скажу вам відразу, просто, відверто й прямо: я розкрила вашу таємницю серця сама, без будь-чиєї допомоги чи натяку. Містере Гартрайт, ви необачно дозволили собі полюбити — боюсь, що глибоко й серйозно, — мою сестру Лору. Я не стану мучити вас, не змушу сповідатись, говорити багато слів, бо я бачу і знаю, що ви надто чесна людина, щоб це заперечувати. Я навіть не звинувачую вас, але сумую, що ви впустили до свого серця любов, приречену на безнадійність. Щоправда, ви не робили ніяких спроб досягти чогось таємно — ви не говорили про свої почуття моїй сестрі. Ви винні тільки в слабості і в тому, що занедбали власні інтереси, а більш ні в чому. Якби ви хоч у чомусь допустились нестриманості й нескромності, я б негайно, без роздумів, не радячись ні з ким, звеліла б вам залишити наш дім. Але в цьому випадку я виню тільки ваш вік і ваше становище — вас я не виню. Дайте руку — я завдала вам болю і завдам ще більше, але цьому нічим не зарадиш. Дайте спочатку руку вашому другові Меріан Голкомб.

Вона вмить скорила мене цією несподіваною добротою теплою, благородною, безстрашною приязню, зверненою до мене, як до рівного їй, а ще великодушною, чулою прямотою, що волала до мого серця, честі, мужності. Я хотів подивитися їй в обличчя, та очі мені затуманились, хотів подякувати їй, та голос мені не корився.

— Вислухайте мене, — сказала вона, свідомо не зважаючи на моє хвилювання, — вислухайте, і покладімо цьому край. Я відчуваю справжню полегкість від того, що можу обійти питання про соціальну нерівність (несправедливе й тяжке, на