У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
Треба сказати, що й Оріана не так вільно, як можна було б подумати, розпоряджалася своїми уклонами й усмішками. Звичайно, подеколи відмовляла в них гостям добровільно. «Вона мені остогидла, — казала Оріана, — невже я мушу цілу годину розводитися з нею про її вечір?»
Повз нас пройшла якась підозріло чорноволоса дукиня, вигнана за свою бридоту, глупоту, а також вибрики молодости не з вищого світу, а з його деяких вишуканих кіл. «Ага! — пробурмотіла дукиня Ґермантська, кидаючи на неї вбивчо тверезий погляд знавця, коли йому хтось показує фальшиві коштовності.
— Тут приймають і таких!» Уже сама поява цієї напівзів’ялої дами, чиє лице надто густо прикрашали бородавки з чорними волосинками, підважувала престиж цього вечора в очах дукині Германської. Вона виховувалася з дамою в дитинстві, але порвала з нею всякі стосунки й на уклін її відповіла сухим кивком голови. «Не можу зрозуміти, — сказала вона мені, ніби вибачаючись, — чому Марі-Жільбер запрошує нас укупі з усіма цими покидьками. Можна подумати, що тут набралася всяка шушваль. У Меланії де Порталес усе було куди пристойніше. Вона могла збирати в себе і Святіший Синод і Великий Схід, якщо мала охоту, але нас принаймні в такі дні не кликано». Часто вибагливість дукинина пояснювалася побоюванням, острахом, як би чоловік, який не любив, щоб вона приймала артистів тощо, не наробив їй сорому (Марі-Жільбер, навпаки, сприяла артистам, отож треба було остерігатися, щоб до вас не озвалася якась славетна німецька співачка), а також якимсь ляком перед націоналізмом, яким вона, плекаючи, як і пан де Шарлюс, «дух Ґермантів», гордувала зі світського погляду (нині плазування перед генеральним штабом стало таке незбожне, що генерала-плебея саджали на покуті, а деяких дуків — на ослячій лаві), але якому, знаючи, що сама вона ходить у вільнодумах, робила великі поступки, аж до того, що страшилася поручкатися зі Сванном у цьому антисемітському середовищі. Втім, щодо цього вона швидко заспокоїлася, їй стало відомо, що принц забрав із собою Сванна, щоб стати з ним «на прю». Озиватися на людях до «любого Шарля» вона остерігалася — краще оточити його турботами у сім’ї.
— А що це за одна? — гукнула дукиня Ґермантська, помітивши, як дама дрібного зросту і якоїсь чудної подоби, в чорній зовсім скромній суконьці, у таких ходять біднячки, віддає їй, разом із чоловіком, чолом. Оріана не впізнала її й, привчена приндитися, задерла носа, ніби її оце образили, і, не відкланюючись, здивовано глипнула на даму. «Хто се, Базене? — вражено спитала вона в дука, а той, поспішаючи затерти жінчину негречність, уклонився дамі й подав руку її чоловікові. «Та це ж пані де Шосп’єр, ви з ними були дуже негречні». — «Не знаю ніяких Шосп’єрів». — «Її чоловік небіж старої Шанліво». — «Уперше чую. Хто ця жінка, з якого дива вона мені вклоняється?» — «Ет, ви все своєї! Та це ж донька пані де Шарлеваль, Анрієтта Монмо-рансі». — «Ага! Я чудово знала її матір, вона була чарівна, дуже дотепна жінка! Чому ж її донька породичалася з усіма цими людьми, яких я в вічі не бачила? Ви кажете, її ймення пані де Шосп’єр?» — спитала Оріана, вимовляючи ймення по складах, запитальним тоном і наче боючись помилитися. Дук непривітно глянув на неї. «Носити прізвище Шосп’єр — це зовсім не так кумедно, як вам, очевидно, здається! Старий Шосп’єр доводиться братом тій Шарлеваль, яку я вже назвав, братом пані де Секур і віконтесі дю Мерлеро. Все це люди достойні!» — «Ох, годі, годі!
— вигукнула Оріана — вона, мов та приборкувачка, воліла не показувати, ніби її лякають кровожерні погляди хижаків. — Базене, ви просто розкіш! Не знаю, звідки ви вискіпали всі ці прізвища, але я вас щиро віншую. Про Шосп’єра я й гадки не мала, зате читала Бальзака, не ви єдиний його читач, — навіть читала Лабіша. Я вельми шаную Шанліво, я нічого не маю проти Шар-леваля, але вершок досконалосте — як на мене, дю Мерлеро. Зрештою, погодьмося, що й Шосп’єр теж не з найгірших. Ви все це подобирали навмисне, у житті так не виходить. Ось ви збираєтеся писати книгу, — вдалася вона до мене, — вам слід би запам’ятати: Шарлеваль і дю Мерлеро. Нічого кращого ви не знайдете». — «Проти нього просто порушать процес, і він опиниться за гратами; ви даєте йому лихі поради, Оріано». — «Маю надію, що він легко знайде молодших осіб, коли йому хочеться питати кепських порад, а головне — виконувати їх. Але в разі, якщо він не збирається вчинити чогось гіршого за написання книжки!» На певній відстані від нас м’яко бовваніла постать гордої і чарівної молодиці в білій тюлевій сукні, обсипаній діамантами. Дукиня Ґермантська глянула на неї в ту мить,-коли вона гомоніла з цілою ватагою гостей, зачарованих її принадами.
— Ваша сестра всюди найвродливіша, вона просто чарівна сьогодні, — мовила дукиня, сідаючи на стільця, принцові де Шімс, який проходив мимо. Полковник де Фробервіль (він мав дядька-генерала, який носив тс саме прізвище) сів поряд із нами, так само як і граф де Бреоте, тоді як маркіз де Вогубер, вихиляючись (від надміру ґречности, яка не покидала його навіть під час гри в теніс: перш німе відбити м’яча, він щоразу перепрошував усіх високопоставлених осіб, і ці перепросини неминуче призводили до програшу), повертався до пана де Шарлюса (досі майже геть затуленого від поглядів величезною спідницею графині Моле, яка захоплювала його найбільше серед жінок, як він сам про це заявляв) і випадково саме ту мить, коли кілька членів однієї з дипломатичних місій у Парижі вклонялися баронові. Побачивши молодого секретаря з винятково розумним обличчям, пан де Вогубер посміхнувся де Шарлюсові, і за цією його посмішкою явно проступало лише одне запитання. Сам барон із дорогою душею, мабуть, скомпрометував би будь-кого, але щоб чиясь недвозначна посмішка компрометувала його — цього він уже не міг знести. «Тут у мене повна відсутність даних, прошу вас тримати свою цікавість при собі. Вона мене зовсім не обходить. А втім, у даному разі ви вхопили
