Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
— Ти, падлюко, ляскаєш навмисне, бо хочеш довести мене до нестями! — оскаженіло верещав він, пориваючись у бійку, стримуваний, мов шлагбаумом, витягнутою Йоссар’яновою рукою. — От байстрюк, будь ти проклятий! Йому, бачте, приємно, коли людина горлає вночі!
Макпростак винувато морщив свого гостренького веснянкуватого носика й присягався, що більше не буде, але тут же обіцянку забував.
Крім червоної піжами, він носив ворсисті пантофлі, а спав на свіжовипрасуваних кольорових простирадлах. Половину одного такого простирадла якось урятував йому Майло, вимінявши його у хихотливого юного злодюжки на позичені в Йоссар’яна в’ялені фініки без кісточок, що їх злодюжка-ласун так і не скуштував.
На Макпростака Майло справив неабияке враження вже хоча б тим, що, на веселий подив капрала Сноба, Майлового помічника по офіцерській їдальні, купував курячі яйця по сім центів за штуку, а перепродував по п’ять. Та враження, справлене Майлом на Макпростака, годі було порівнювати з тим враженням, що його викликала в Майла записочка, яку добув у Дока Дайліка Йоссар’ян завдяки своїй хворій печінці.
— Що за діла? — зойкнув у паніці Майло, уздрівши, як двоє викрадених майором …де Копитляєм італійців, що працювали на кухні, звалили собі на плечі здоровезний картонний короб з пакетами сухофруктів, банками фруктових соків та іншими ласощами й тарганять усе це до Йоссар’янового намету.
— Це все для капітана Йоссар’яна, сер, — відказав, поблажливо всміхаючись, капрал Сноб.
Цей капрал був не випадково Снобом з великої літери: він не сумнівався, що принаймні на років двадцять випереджає свій час, тож не діставав ніякого задоволення з того, що йому доводиться куховарити для якогось темного бидла.
— У нього є офіційний дозвіл від Дока Дайліка, — пояснив капрал Сноб. — Фрукти й фруктові соки — без обмежень.
— Що за діла?! — зарепетував Йоссар’ян так, аж Майло пополотнів і захитався.
— Це лейтенант Майло Майдербайдер, сер, — відповів капрал Сноб і глузливо примружився. — Ще один наш новий пілот. Його призначили шефом офіцерської їдальні, поки ви були в шпиталі.
— Що за діла? — вигукнув і Макпростак того вечора, коли Майло простяг йому половину простирадла.
— Це — півпростирадла, що його вкрали сьогодні вранці з вашого намету, — самовдоволено пояснив Майло, знервовано посіпуючи своїми іржавими вусиками. — Б’юсь об заклад, що ви цього навіть не помітили.
— Якому дурню треба було красти півпростирадла? — здивувався Йоссар’ян.
— Вам цього не зрозуміти, — махнув рукою Майло.
Йоссар’янові важко було зрозуміти й те, чого це Майло так прискіпується до записки Дока Дайліка, де все сказано гранично ясно: «Оскільки Йоссар’ян вважає, що в нього хвора печінка, — чорним по білому писав Док Дайлік, — видавайте йому стільки фруктів та фруктових соків, скільки він захоче».
— Така записочка, — у відчаї пробелькотів Майло, — може пустити на жебри будь-якого шефа офіцерської їдальні.
Майло брів через усю базу за коробом утраченого навіки провіанту, як за труною кровного родича, аж до самого намету Йоссар’яна, а там іще раз прочитав уголос осоружну записку.
— Що означає «скільки він захоче»?! Ви ж не можете захотіти більше, ніж подужаєте з’їсти?
— Правильно, — відказав Йоссар’ян. — Фруктів я не їм узагалі. В мене печінка.
— Ага, печінка, — співчутливо понизив голос Майло. — Я й забув. Дуже непокоїть?
— Скільки треба, — бадьоро запевнив його Йоссар’ян.
— Ясно, — мовив Майло. — Тобто це означає…
— …що краще й бути не може…
— В якому разумінні?
— …якщо не погіршає. Тепер ясно?
— Тепер ясно, — видихнув Майло. — Тільки не зовсім.
— Нехай моя печінка вас не турбує. Врешті, моя печінка — це моя печінка, правильно я кажу? Та річ навіть не в печінці. Просто є симптоми… У мене синдром Гарнетта-Фляйшекера, ось у чім річ.
— Ага, — мовив Майло. — І що ж це за синдром?
— Це — коли хвора печінка.
— Ага, — сказав Майло й заходився розтирати собі чоло так, неначе його мучив якийсь внутрішній біль, який, можливо, от-от пройде. — В такому разі,— нарешті виснував він, — вам треба бути дуже обережним з їжею.
— Авжеж, — погодився Йоссар’ян. — Справжній синдром Гарнетта-Фляйшекера у наш час рідкість, і його треба берегти як зіницю ока. От чому я ніколи не їм фруктів.
— Ага, нарешті, я розумію, — зрадів Майло. — Фрукти шкідливі для вашої печінки!
— Та ні, якраз фрукти корисні для моєї печінки. Тому я їх і в рот не беру, коли навіть кортить. Принципово!
— Гм, а що ж ви тоді з ними робите? — поцікавився Майло, не наважуючись одразу випалити запитання, давно готове зірватися в нього з язика. — Ви їх продаєте?
— Ні, віддаю просто так.
— Кому? — хрипким од жаху голосом кудахнув Майло.
— А всім, хто хоче! — гарикнув у відповідь Йоссар’ян.
Майло відсахнувся з довгим жалісним зойком, навіть забувші витерти піт, що зненацька вкрив його спопеліле обличчя. Якусь хвилину, тремтячи всім тілом, він розгублено смикав себе за іржаві вусики.
— Частину бере Данбар, — провадив далі Йоссар’ян.
— Данбар? — напівпритомно перепитав Майло.
— Еге ж. Йому, правда, від фруктів жодної користі, скільки б не їв. А взагалі я просто ставлю короб біля намету — хто хоче, той і бере. Аарфі, приміром, лазить сюди по чорнослив — каже, що в їдальні його не допросишся. Ви б навели там порядок, коли буде час, бо не така радість бачити його тут з ранку до вечора. Це мене дратує. Ну, а коли короб порожніє, капрал Сноб знову його наповнює. Кристі також бере — він завжди возить фрукти до Рима. Там він уклепався в одну проститутку — вона мене терпіти не може, та й його не балує… А в неї є молодша сестричка, зовсім іще дитя — тільки-но вони в ліжко, а вона шусть за ними, хоч смійся, хоч плач! А крім того, там живуть старенькі дід і баба, і ще там крутиться бозна-скільки подруг із шикарними стегнами… Кристі мішками тягає їм фрукти.
— Він їх там продає?
— Ні, просто роздає.
— Щедрий, видно, хлопчина, — спохмурнівши, буркнув Майло.
— Це вже точно, — погодився Йоссар’ян.
— І, дивись ти, все цілком законно, — глибокодумно промовив Майло. — Бо ж ці продукти я вам видав за офіційним документом, отже, вони — ваша власність. А з харчами там зараз справді сутужно!.. Уявляю, як вони радіють, коли він привозить їм таку силу фруктів!
— Правильно уявляєте, — втішив його Йоссар’ян. — Сестрички одразу йдуть торгувати на чорний ринок, щоб заробити собі на всіляку там біжутерію та дешеві парфуми.
— Біжутерія та парфуми? — враз пожвавішав Майло. — А по чім у Римі дешеві парфуми?
— Старий теж дістає свою частку — на спиртне й порнографію. Він — розпусник.
— Старий і — розпусник?!
— Ще й який!
— А як іде в Римі порнографія?
— Тільки покажи!..
