Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
Домогтися, щоб незнайома дівчина голяка позувала перед фотоапаратом здатний не всякий, та для Голодного Джо це було як раз плюнути.
— Моя великий начальник, — горлав він, — великий фоторепортер із журналу «Лайф». Великий-великий фото на весь обкладинка! Si, si, si! [7] Зірка Голлівуд! Багато грошей, багато розводів, багато шури-мури — день і ніч! Давай — ставай!
Мало хто із жінок могли встояти перед такими підступними спокусами, і повії вмить скакували на ноги й залюбки ставали в найфантастичніші пози, яких він од них вимагав. Жінки не давали жити Голодному Джо. Його ставлення до них як до осіб протилежної статі можна було б назвати нестямним обожнюванням чи ідоловірством. У його очах вони були найліпшим, найчарівнішим, найзапаморочливішим утіленням божого чуда, знаряддям незмірної, нестерпної, неземної насолоди, надто високої для такого профана й нікчеми, як він. Коли котрась із них в одязі Єви опинялася в його тремтливих обіймах, Голодний Джо вбачав у цьому дивові лиш якусь незбагненну скороминущу похибку долі й квапився добути свою частку гріховної втіхи раніше, ніж мудрий всевишній зауважить свій недогляд і вмить висмикне в нього з-під самого носа це чудо природи. І ніяк не міг вирішити, до чого ж йому братися: цілувати її чи фотографувати, бо переконався, що робити водночас те й те неможливо. Загалом кажучи, ні те, ні те до ладу в нього ніколи не виходило, все псувала його нестримна похапливість, в усякому разі, знімків ніхто ніколи не бачив. Найкумедніше було те, що перед війною Голодний Джо справді працював фоторепортером у «Лайфі».
А зараз це був герой і, як гадав Йоссар’ян, найбільший герой у військово-повітряних силах США, бо в військово-повітряних силах США жоден інший герой не мав на своєму рахунку стільки бойових вильотів, як Голодний Джо. Він уже вшосте виконав норму бойових вильотів. Уперше Голодний Джо виконав норму, коли вимагалося зробити всього лише двадцять п’ять вильотів, щоб забрати манатки, написати додому життєрадісного листа й жартома допікати потім сержанта Трезора невинними запитаннями: а чи не надійшов ще наказ із штабу армії про відправку до Штатів? А поки що, в чеканні цієї радісної звістки, Голодний Джо з ранку до вечора стовбичив перед опервідділом, кидав гучні смаковиті дотепи кожному, хто з’являвся на очі, і жартома величав сержанта Трезора смердючим байстрюком щоразу, як той наважувався висунутися з намету.
Голодний Джо відлітав свої перші двадцять п’ять завдань ще того тижня, коли точилися бої за береговий плацдарм у Салерно і коли Йоссар’яна звалив гостропекучий трипер, якого він підхопив, приземлившись на одній дамі з Жіночого допоміжного корпусу в Маракеші, куди на малій висоті літав по боєзапаси. Потім Йоссар’ян, як міг, силкувався наздогнати Голодного Джо, і це йому майже вдалося — він зробив шість бойових вильотів за шість днів, але в день його двадцять третього вильоту — до Ареццо, — коли Йоссар’янові залишалася вже якась абищиця до відправки додому, загинув полковник Ніколс. А наступного дня з’явився в новісінькому мундирі, мало не лускаючи від пихи, полковник Пескарт і відзначив свій вступ на посаду тим, що тут же збільшив норму обов’язкових бойових вильотів із двадцяти п’яти до тридцяти. Розпакувавши свої манатки, Голодний Джо написав додому нового листа, але вже не такого життєрадісного, і перестав весело під’юджувати сержанта Трезора. Він зненавидів сержанта Трезора, в злості своїй переклавши на нього всю вину, хоча добре знав, що той був зовсім не причетний ні до появи полковника Пескарта, ні до затримки з наказом про відправлення Голодного Джо додому, тим самим наказом, який звільнив би його від потреби іще п’ять разів важити життям, коли б надійшов за тиждень до того.
Напружене чекання доконало Голодного Джо: тепер, щойно виконавши чергову норму бойових завдань, він перетворювався на ходячу руїну. Щоразу, як його виключали із списків бойового складу, він влаштовував бучну пиятику у вузькому колі друзів. Після кожного чотириденного рейсу на кур’єрському літаку до Італії він виставляв приятелям куплені там пляшки віскі «Бурбон» і швидко впивався, хихотів, співав, горлав щось у п’яному екстазі, поки ставало сил, а потім впадав у тихе забуття. Йоссар’ян, Кристі та Данбар вкладали його в ліжко, і він тут же починав верещати уві сні. Вранці Голодний Джо виходив з намету вимучений, пойнятий страхом та відчуттям провини. Він був як виїдене яйце, а може, як підточена спустошена будівля, що стоїть на краю прірви і от-от звалиться туди.
Кошмари навідували Голодного Джо з астрономічною регулярністю кожної ночі, коли він, виконавши чергову норму бойових вильотів, не літав більше на бомбардування, а вкотре вже чекав довгожданого наказу, який так і не надходив. Ніяке ходіння по муках не могло зрівнятися з тими тортурами.
Деяких аж надто вразливих людей в ескадрильї, як-от Жлобс чи капітан Флюм, нічні зойки Голодного Джо доводили до того, що на них самих починали нападати кошмари. Від намету до намету линули тоді серед ночі пронизливі прокльони, схожі на романтичні любовні трелі якихось химерних птахів-лайливців, тільки з вельми розпусною уявою. Незабаром підполковник Порк вирішив ужити найрішучіших заходів щодо негайного припинення таких нездорових, на його думку, тенденцій, що почали проявлятися в ескадрильї майора Майора. За його наказом Голодного Джо призначили пілотом на кур’єрський літак, що автоматично усувало його з ескадрильї на чотири ночі підряд і значною мірою оздоровлювало обстановку, зайво доводячи дійовість усіх заходів підполковника Порка.
Та як тільки полковник Пескарт підвищував норму бойових вильотів і повертав Голодного Джо до виконання військового обов’язку, той, усміхаючись, із легкою душею ввергався в нормальний стан смертельного страху, і всі його кошмари як рукою знімало.
Йоссар’янові зморщене, наче в мумії, обличчя Голодного Джо заміняло газети: виглядає погано — значить, усе гаразд; виглядає добре — значить, біда. Така аномалія в реагуванні Голодного Джо на навколишню дійсність спантеличувала геть усіх, та тільки не самого Голодного Джо.
— Які ще кошмари? — поцікавився він, коли Йоссар’ян запитав у нього про його кошмари.
— Ти б, може, сходив до Дока Дайліка? — порадив йому Йоссар’ян.
— Я — до Дока Дайліка? Чого б це
