Ініціація - Люко Дашвар
Розказати б дідові про Нінел. Хай би зрозумів, що люди, інші люди роблять усе, аби ти ніколи не докопався до своєї сутності. Що важко зрозуміти, хто ти, коли решта людей теж не знають, хто вони є. А раз так, то у дідових ідей немає перспектив.
— Немає, — повторюю, та дідова логіка не відпускає, і я беруся рахувати у відсотках: якому з перелічених раніше понять відповідаю повністю.
Жінка? Як згадати про трансгендерів, то не факт. А раптом дійсно завтра, незважаючи і попри, задумаю змінити стать?
Українка? Хтозна. Мамині предки хоч і зафіксувалися в Києві років двісті тому, але як вони там опинилися з прізвищем Краус, сімейна історія не уточнює; а на татовій запорозькій козацькій родовій деревині гойдається чимала така бабусина гілочка з прізвищем Смоленська.
Патріотка? Отут безліч обурених думок, бо, коли нотаріус розмірковував про страшні нескінченні безцільні війни, хотілося, щоб він не мені все те говорив. Хлопцям в окопах на сході. І хай би почув їхні відповіді. Чи тих трьох жінок із теплої і сирої від нескінченного сушіння овочів квартири, серед яких там і я… Я — волонтерка загальним терміном дві доби зі свого тридцяти одного року життя. І на один відсоток справ не наберу для патріотизму, — признаюся розгублено. І вже маю аргументи на власну підтримку: а я думаю! Часто думаю про все те: про патріотизм, Майдан, війну на сході, про підступне протиприродне гібридне мирне життя посеред війни, яке не можу ані прийняти, ані виправдати, ані звільнитися від нього, тому і зненавиділа компроміси, тому і поховала всіх донедавна. І, якщо чесно, саме поняття «патріотизм» лишається для мене настільки попсутим його практичним застосуванням, що я вже не розумію його теоретичної основи.
Певно, я громадянка. У мене є паспорт. Конкретні громадянські права та розпливчасті громадянські обов’язки. Формально я громадянка. Суті ще не торкалася, тому облишу цю тезу на потім. Є й інші.
Християнка? Мабуть, бо хрещена. Знаю «Отче наш», радісно святкую Різдво і Великдень. У церкві раз була: хрестила малого Івасика, синочка Нінел, а це на сто відсотків не тягне. Навіть на один, бо на запитання про існування Бога я б чесно відповіла: не знаю, чи він є.
Космополітка в розумінні — вільна людина світу? Так, я мріяла б стати людиною світу, та мушу визнати, хоч і не хочу: не настільки вільна. Із заздрістю дивлюся на по-справжньому вільних: вони є, їх геть небагато, та ми всі, які ще не настільки вільні, як вони, відрізняємо їх у натовпі миттєво, дивуємося і захоплюємося ними, хоч і не завжди визнаємо те і розуміємо, чим захоплюємося. Для вільних і зараз немає кордонів: несуть світом свою музику, полотна, романи, поезії, фільми, думки, свою філософію, біль, страждання і радість. Шкода, що я не серед них. Вони, певно, вже люди на всі сто.
Зате я інтелектуалка, і цього не забрати, бо метр і 76 см книжкових корінців на полиці — то не декор і не пиха. Відібрані і залишені при собі думки, які торкнулися душі. Розкіш у будь-який час повернутися до них, уперта примха та протест проти інших вимірів життя, крім кондової реальності, бо метром і 76 см книжкових корінців мої горизонти не обмежуються: я читаю. Багато та вдумливо, зазвичай в Інтернеті. Хоча хто такий Троцький — не знаю! Як часто не знаю, що робити зі своїми знаннями та роздумами. Навіщо вони мені, якщо і досі здатна на дурнуваті спонтанні вчинки, забобонність? Певно, моя база накопичення працює без збоїв, а аналіз накопиченого шкутильгає. Глючить, та здатний на невтішний висновок: якщо і інтелектуалка, то відсотків на 20! Добре, на 30. Чи 40…
До біса! Дід дістав, психую, ярюся.
До біса! Я Рома-Роза! Кохана на двісті відсотків! Мені цієї ідентифікації — аж через край! Я вітер і сонце. Мій мужчина не просто затаврував мене дивним нетутешнім іменем. Розгадав мене, вирахував, намацав потаємне, що намагалася приховати від усіх, бо лиш сказав — Рома-Роза, як я усвідомила приголомшено: Боже правий, та це ж я! Я!
— Хочу бачити тебе. Твої очі… — шепочу Блекові, повертаюся до роботи: вб’юся, помру, поплавлю мізки, розіб’ю пальці в кров, але за ніч завершу друкувати дідові думки. Бо забобонна! Бо після того буде Блек.
Пальці не слухаються, мізки спеклися, мляво просять сну. За вікном світає ніжно, блакитно, обнадійливо. Ставлю крапку, закриваю ноутбук і зошит нотаріуса Реформаторського. Усміхаюся, підхоплююся і, дурна, наполохана, мчу до вхідних дверей, припадаю до дверного очка, намагаюсь роздивитися на площадці загального користування Блека, бо так загадала.
Нікого.
Не вірю. Не лягаю. Вештаюся вітальнею, косую на Брукс: не спить, лежить біля дивана, насторожено спостерігає за мною.
— Блек скоро прийде, — кажу Брукс.
Ротвейлерша підводиться, стоїть, не зводить із мене очей, ніби застерігає від чогось спонтанного, ідіотського, невиправного.
— Зі мною все гаразд, — запевняю Брукс не так уже й упевнено. — Просто чекаю на нього.
Ранок. Сонце шкребеться до півдня. Чекаю.
День.
— Займи себе чимось. Не так гірко буде, — радить реальність. — Запиши працю діда на дві флешки. Одну віднеси Уляні, а другу — Реформаторському.
— Маю ще день, аби не втратити обличчя, — бурмочу.
— Переверш їхні сподівання. Дід скаже: «Ви така шляхетна, мила дівчино».
— Дід? Дід узагалі нічого не отримає! — Новий план перекреслює чарівну ідею діждатися Блека після опрацювання зошита старого нотаріуса.
— Не отримає? Чому?
— Віддам тільки після того, як побачу Блека! — виголошую новий план, не такий чарівний і оптимістичний, як перший.
Ще чекаю. Вірю, та реальність уже починає сіпати слизькими запитаннями:
— У чому проблема? У тебе ж проблема, не горе? Може, твій мужчина загубився, бо ти назвала його чужим ім’ям? Не призналася, що він Блек. Збрехала, що Богдан.
— Дурня! Хіба?!
— Не знаю. Давай поговоримо про це.
Не бажаю чути сумнівів. Вилітаю з
