Ініціація - Люко Дашвар
Мені б не слухати. Ані слова не почути, аби не виказати прикрості. Та я слухаю. Киваю.
— Як тебе звати? — питає раптом балакуча жінка.
— Не має жодного значення, — відповідаю, йду до дверей і, коли спасіння вже — ось воно, за крок, раптом додаю: — До завтра.
І як після цього мені з собою жити?!
До далекої Русанівки дістаюся опівночі, та спати не час, хоч очі просять сну. Брукс! Чи то з переляку, чи то усвідомила, але калюжі немає. Стоїть біля дверей, чатує.
— Гуляти, — погоджуюся приречено, кляну брата: коли ж ти повернешся, скотино?! Довго ще мені нарізати кола навколо каналу?!
Брукс рве повідок, щедро зрошує один кущ, другий, третій. Бідна дівчинко! Прости! Такі справи: Поділ, волонтери… Була б ти людиною, дуже би мене поважала.
Брукс краща за людину. Не вимагає компенсації за скривджений сечовий міхур у вигляді півгодинної прогулянки під зорями. Оперативно випорожнює кишківник, веде мене до під’їзду. Дякую, люба. Зараз повернемося, пошукаю для тебе в шухлядах печиво. Не все ж тобі хрумкати сухий корм, який Ромка залишив.
У Брукс власні плани. Не чекає моїх щедрот. Заковтує сухий корм, умощується біля ще теплої батареї, заплющує очі.
Чому я не собака?.. Іду вітальнею, скидаю одяг. Який же паскудний, порожній безрезультатний день! Може, не лягати? Відкрити ноутбук, здолати хоч частину роботи?
— А стимул? Мотивація яка? Гроші?.. — ярюся і не відкриваю ноутбука.
Падаю на диван, на спину. Дивлюся в стелю, думаю, що зараз отак і засну: у футболці і колготках…
І тут у двері — дзень!
Де сон подівся? Закляк, обісцявся, втік, а я вже — не я, інша я: в обладунках сталевих, на голові шолом, у руці шаблюка. А як іще зустрічати неочікувану біду, бо гостей посеред ночі не чекаю!
— Брукс! — підхоплююся, не можу відвести погляду від дверей. — Брукс! Зі мною! Поряд! Чуєш?
У футболці і колготках, із вірною Брукс (Ромо, братику, дякую!), обережно суну до дверей. Перебираю ймовірні варіанти: сусідів затопила? Може. Бо як додому повернулася, так до ванни не дійшла, а там кран хронічно хворий. Що ще? Мізки відмовляються продукувати ідеї. І я, дурна, переполохана і розгублена, не дивлюся в дверне очко. Рвучко розчахую двері. І вже хочу кричати зухвало: «Що треба?!» І наказувати Брукс: «Взяти!»
…Обладунки опадають листям. Брукс дивиться на мене здивовано. А я бачу тільки його…
— Ти?..
Блека важко впізнати. Бороди нема. Чисто поголені щоки — запалі, і від того вилиці та щелепи виступають виразними контурами, і я чомусь думаю, що Блек схожий на зека і трохи на художника Павленського.
— Тобі, — він простягає мені книгу. У книзі замість закладинки — троянда.
Не беру.
— Дивишся «Тревел»? — питаю розгублено, бо сама дивлюся і з «Тревела» дізналася, що в Барселоні, крім Дня святого Валентина, навесні каталонці святкують ще й свій місцевий день закоханих — День святого Георгія, дарують одне одному книги і троянди, бо троянда — символ кохання, а книга — символ особистості. Якби поява Блека не була настільки неочікуваною, я б навіть зраділа, бо книга з трояндою — то таки визнання того, що я і сама про себе давно знаю: що красива і фантастично неординарна.
— Бував у Барселоні, — відповідає Блек. Все тримає книгу з трояндою. — Тобі, — повторює впевнено.
Мені. У душі, в тілі раптом усе заспокоюється, ніби вітер заснув, спокій, тиша, озеро — дзеркало. Беру. Не цікавлюся назвою книги, не нюхаю троянду. Дивлюся на Блека.
— Назви мене, — кажу вперто, ніби вже сто разів просила-просила, а він усе: ні!
— Дай мені ім’я, — додаю.
Блек анітрохи не дивується, не зиркає на мене, як на божевільну. Киває: так, так.
— Згодом, — відказує тихо. — Трохи згодом…
Реальність відмовляється складати хронологію. Що було спочатку? Слово?
— Думала про тебе…
— Тому прийшов…
Троянда сохне в книзі, Брукс так і заклякла в коридорі біля вхідних дверей. Наче розуміє: краще без свідків. Краще? Краще не буває! Цей захват народжується в душі не ошелешеної емоціями першої близькості малолєтки! Агов, народе! Мені — тридцять один! У моєму житті вже існували і стосунки, і мужчини, за студентських років і потім. У мене був навіть неабиякий данський хлопець Нілс, що відзначався наполегливістю в сексі і завжди ставив перед собою одну мету: довести мене до оргазму. Але все, що сеї миті відбувається зі мною і цим майже незнайомим, але вже таким моїм мужчиною, язик відмовляється називати просто сексом, близькістю і будь-яким іншим словом, яке наважилося б визначити наше бурхливе єднання.
— Чому ти без бороди? — питаю Блека без слів.
— Щоб торкнутися тебе голою шкірою, — відповідають його очі.
Хочу жертвувати, бо він жертвує так романтично і щиро, так збудливо і так природно, що рвуся зірвати з себе не одяг — шкіру. Зорі гасять свої ліхтарі на небі, підхоплюють їх і мчать до мене, аби знову запалити світло вже тут, у моїй душі. Ніколи… Ніколи не запитаю його імені, ніколи не попрошу: «Повернися до мене», — навіть якщо він не повернеться ніколи. Він — назавжди.
— Я…
— Ти — Рома-Роза, — шепоче Блек.
— Рома-Роза?.. — прекрасне ім’я народжує новий оргазм, відкидає мене на подушки, змушує усміхатися здивовано, приголомшено.
— Ти моя Рома-Роза.
— У цьому імені стільки вітру і сонця.
— У тобі безмежжя вітру і сонця.
— А ти… — не хочу відставати, хочу теж подарувати йому ім’я. Давно вигадала. У мить, коли наші очі зустрілися вперше. Блек. Рвуся признатися — Блек!
— Богдан… — шепоче мій клятий язик, і аж впадаю в розпач: чому? Чому брешу навіть у мить відвертого неконтрольованого захвату? Небесне сяйво в душі починає мерехтіти, наче втратило живлення, перейшло на акумулятори, а ті не здатні підтримати повноцінне життєдайне полум’я. Усередині ще жевріє гаряче вугілля, але гасне, гасне…
— Богдан, — повторюю вперто. — Бог дав мені тебе. — Відвожу погляд. Як же не хочеться, аби Блек зрозумів: брешу.
Під ранок, коли чорне небо вилиняло до сірого, наче корисливі хіміки випрали його разом із зірками-хмарами новим суперсильним пральним засобом, Блек гладить мене по голові, як малу дурну дитину, яка бреше не тому, що зла і підла, а через те, що світу не розуміє. Іде до дверей.
Підхоплююся, йду
