Курилася доріженька - Роман Купчинський
Наталка мовчала. Тільки рука ще більш нервово скубала шаль.
Петро, раз сказавши таке відважне слово, запитувався з насолодою:
— Ну, скажіть?!
І присунувся ближче…
— Чому ні! — сказала тихо, не рушивши навіть устами.
— Жаль би вам було, якби мене забили?!
І, як відгомін, вернулося його останнє слово:
— Жаль…
Петрові так дуже хотілося бодай взяти за ті рожеві пальчики, що термосили невинний шаль, і вже був витягнув руку, але не доїхав. Спинився на півдороги і собі взяв за торочки та гладив їх так ніжно, як гладив би ручку.
— А будете згадувати мене, — питався тихо, майже шепотом, — як я не верну вже ніколи до вас?
Не дістав на це словної відповіди, тільки уста ще більш розхилилися, а з-під навислих вій викотились дві чисті ясні слізки, що росою заграли до останніх променів сонця.
Петро почув, як йому хвиля розкоші розплилась у грудях і підійшла під горло. Не сказав уже ні слова, тільки дивився в оті розхилені Наталчині уста, що так пахли чаром першого поцілунку.
А дві слізки, чисті, ясні, Знайшли вже собі дорогу на лиці і скотилися по ньому на голубий шаль. І жаль, і вдоволення, і певність себе, і охота потіхи — все те змішалося разом у Петрових грудях. Одним рухом пригорнув до себе золоту голівку і припав устами до уст. Голівка якось спершу безвільно подалася, але за мить крутнулась і вирвалась з його легеньких обіймів. Наталка затулила очі рукою і розплакалась, здушуючи в собі хлипання.
Петро почув себе, як злочинець.
— Панно Наталко, не плачте. Я вже більше не буду, — говорив до неї ніжно.
Але вона ще гірше заплакала. Врешті зірвалася і стежечкою побігла до хати.
Петро подивився слідом за нею, і довго ще перед його очима виднілася струнка дівчина з золотим волоссям, як бігла поміж корчами порічок.
Переконання, що зробив їй кривду, не давало йому піти за нею, і він ще довго сидів на лавочці, понуривши голову, заки рішився зайти і собі в хату.
Зараз на вступі стрінувся з докором пані Керницькоі.
— Пане Петре, пощо ви пригадуєте Наталці Якимця. Вона вже така тим роздразнена.
Петро зам’явся.
— Та я… та я нічого…
— Як нічого?! Бачу, чогось плакала, та я питалася її.
Петро нічого не відповів. Але якби пані Керницька знала, який любий був йому той закид. Видно, Наталка чогось іншого плакала, а не з обурення.
Може, з жалю за ним?!
Тяжко збагнути жіночу душу, але тим приємніше догадуватися…
Радий був з того, що Городюки саме зібралися йти до хати. Так добре тепер бути на самоті і пережити ще раз те все в спомині, що пережив наяву, і снувати нитку з клубка мрій, який у його віці такий великий, такий безконечний. Три дні вже Зварич у Золочеві.
Три дні, як зголосився до Українських січових стрільців і став майже вояком.
Зараз після того пам’ятного дня смерти Якимця і першого поцілунку Зварич раненько поїхав до міста. Не задержували його дальше дядьки, хоч раді були б, щоби ще хоч кілька днів побув між ними. Але трагічна доля Якимця і арештування Петра показали їм, що значить у воєнних часах приналежність до армії. Адже не тільки сам буде безпечний перед напастями, але й другим може стати в пригоді. Нехай ця трагічна подія буде відокремленим випадком, все-таки, може, тих відокремлених випадків буде більше…
Виправляли дядьки Петра не надовго. Війна потягне найдовше місяць-два, австрійська армія розіб’є в кількох битвах москалів, прилучить Україну до габсбурзької монархії, і все буде добре. Стрільці, певно, будуть ужиті до пропаганди на Великій Україні, щоб освідомлювати національно народ і звіщати йому волю.
Виправляли Городюки Петра сльозами, та не такими пекучими, як бужанці своїх братів і чоловіків — австрійських вояків.
І Петро від’їжджав не з таким почуванням, як ішли односельчани до своїх полків. Молодий, повний запалу до справи і любови до рідного народу, їхав радо назустріч великим подіям, навіть лихий трохи, що, як зачував, стрільці мали йти тільки за армією і «робити політику».
Не пішов прощатися на попівство, бо ж прецінь стоятиме ще який час у Золочеві. Нагоди на прощання буде досить. Врешті, після вчорашнього дня ліпше було не показуватись кілька днів.
Від’їхав…
Оставив за собою першу смерть від кулі, яку бачив у своїм житті, і перший поцілуй, який положив на устах коханої дівчини.
Смерть і любов… Які вони далекі від себе, а як близько і часто кладе їх побіч себе химерниця війна!..
Три дні вже Зварич стрільцем.
Як тільки приїхав, зголосився в домі «Просвіти», де була за мирних часів бурса, і там дістав зараз посвідку та обід. Навіть не міряли, ні не оглядали його. Просто запитали, як називається, звідки родом і коли родився. А що був поставний і мав протекцію в писаря, то приділили його до першої чети першої сотні Золочівського полку.
Так почалося його військове життя. Замешкав у знайомих на Підвійтю, а тільки рано щодня ходив до бурси на звіт, вправи та на обід.
Між стрільцями здибав цілий гурт гімназіальних учнів і студентів, яких знав раніше. Пішла між ними дружба, ти якась інша від гімназіальної чи університетської. Стоячи в однім ряді з «шестаком» чи навіть звичайним хлопцем зі села, почував, що в ряд вирівняна лава рівняє і їх усіх перед лицем великих подій.
Все, що лишив за собою, відійшло десь на другий план. І родина, і студії. Нове життя, нова обстановка захопили його всеціло, пірвали за собою і несли кудись, куди… байдуже. Бадьорий настрій витиснув геть жалощі і сентимент.
Кожний день приносив якусь новість: у вправах, у наказах, у порядках.
Одної днини дістав від знайомого з 80-го полку шатро, військові черевики і похідну пляшку. Радів тим більше, як колись ровером. Показував усім, і навіть старшини стрілецькі заздрили йому, бо ніхто в золочівськім «полку» не мав цього. Скинув зараз свої жовті мешти, вбрався в тяжкі, цвяхами підбиті черевики і так парадував по місті.
А місто звертало увагу на це.
Всі знайомі «цивільні» задержували його і питалися про війну.
— Адже ви повинні щось більше знати!..
— Та звідки? — відповідав заклопотано.
— Як же ж?! Військовий чоловік!..
Пригадував собі черевики і переповідав усе, що чув про перші граничні сутички.
На жаль, рідко коли сказав щось нового. Золочівці дуже швидко передавали собі всілякі поголоски, і тяжко було знайти хоч одну, якої вони ще не чули. Часто, не довідавшись
