Останній спадок - Андрій Новік

Кожен символ був першою літерою відповідного йому слова.

Перший символ у записці означав подвійну торбу — бисаг — для перенесення вантажу через плече й окреслював поняття добра, сукупності матеріальних речей. Друга літера зображала щось на кшталт паростка. «Живіте» означало взаємодію чоловічого й жіночого, що породжують паросток нового, гармонійного життя. Відповідне букві число 7 було числом гармонії (сім енергетичних центрів тіла, сім нот звукоряду, сім кольорів райдуги, сім днів тижня тощо).

Рукою, яка стискала ручку так міцно, що, здавалося, та от-от трісне, я вивів у тоненькому блокноті всі літери, крім однієї.

Перед буквою «е» стояв символ, що нагадував пісочний годинник, розділений навпіл двома з’єднананими між собою під прямим кутом лініями. У хорватській глаголиці такого символа не було. Проте схожий знайшовся в таблиці відповідності болгарської. Там цей символ означав щось на зразок пом’якшення, яке в українському алфавіті отримували завдяки «ь». Мені ніяк не вдавалося зрозуміти, якого хріна в списку лише хорватських символів забув болгарський? Може, це помилка чи через потертість від давності паперу якийсь символ перетворився на подібний до м’якого знака? Може, автор отак намагався передати пом’якшене «є»? Але тоді чому не скористався символом Ee — jest-je?

Я вирішив спершу записати те, що дізнався під час перекладу, а потім думати далі. Одначе, пробігшись поглядом по рядку латинських літер, розчаровано зітхнув.

«Що за хрінь?!»

Рядок перекладених символів не мав ніякого сенсу. Це скидалося на накиданий абияк, без жодного натяку на навмисність набір літер.

Замислено почухавши пальцями підборіддя на спробі хоч якось осягнути суть написаного, я відкинувся на спинку крісла й відклав ручку. Ще раз потерши обличчя та замислено гмикнувши, переписав усе наново, сподіваючись, що десь у ході перекладу помилився й спотворив, як ланцюговою реакцією, весь рядок. Але хай як виписував, щоразу на папері випливала одна й та сама незрозуміла сукупність букв.

Що, як за всією цією беззмістовною маячнею криється добре прихований зміст? Свідомість досі муляло оте пом’якшення, яке не вписувалось у хорватську глаголичну абетку.

Може, Підгірський створив якийсь досі невідомий варіант абетки, такий собі симбіоз двох типів. Скидалося на те, що він трансформував болгарську абетку в хорватську, тобто записане українськими літерами слово можна було подати не тільки округлою, а й гостроконечною глаголицею.

Старий підлаштував таблицю відповідності хорватської глаголиці не до хорватського алфавіту, а до кириличного!

Я вийняв із шухляди столу чистий аркуш формату А4 та намалював нову таблицю відповідності. М’який знак — пісочний годинник, розділений зламаною лінією, — у парі з буквою «Е» набув іншого значення — «Є». Це було єдиним поясненням, чому Підгірський не використав саме хорватського відповідника цієї літери.

За кілька хвилин весь аркуш зайняла велика таблиця на тридцять шість рядків і п’ять стовпчиків.

Звіряючись із цією таблицею, я виводив новий переклад кирилицею. У грудях тіснилося передчуття перемоги. Долоні та пальці знову вкрилися липким потом, від чого ручка буквально вислизала з них, розмазуючи чорнило по блокноті. Я мусив досягти успіху, інакше далі тупик: я ніколи не знайду відповідей на запитання, до чого та стрічка і, найважливіше, навіщо було ховати її в дерев’яний куб? Відповіді от-от могли постати перед очима, але щойно чорнило виписало останню букву, мене наче тріснули по обличчі тухлою рибиною.

Кляті літери вибудувались у той самий ряд і з таким самим сенсом. Точніше, з абсолютно ніяким сенсом. Новий шифр? Якого чорта Підгірський хотів цим сказати?!

Тяжко видихнувши та прокрутивши останні думки в голові, я кинув ручку біля аркушів і облишив марудну справу. Пішов до кухні, де Лука наминав розігріті в мікрохвильовці млинці, запиваючи їх яблучним соком. Він мав задоволене й водночас стомлене обличчя: рядок за рядком малий добивав «Гаррі Поттера», що лежав перед ним на столі.

— Гм, а я думав, ти уроки робиш, — важко дотупав я до столу й охляпом упав на стілець.

— Робив. Лишилася математика, бо я не знаю, як її виконувати.

— Тоді доїдай і підемо допоможу.

— Добре, — кивнув син і проковтнув іще один шматок обмащеного варенням млинця.

Я знав, що подумки малий уже на завтрашньому дні народження. Через переїзд і відсутність тут його друзів ми вирішили відсвяткувати скромно — сходимо до McDonalds, з’їмо по бургеру, а ще купимо «Хеппі міл» і цілий великий шоколадно-вишневий торт, його улюблений. Той, який щороку пекла його мама. Щоправда, цього разу його пектиме якась кондитерка з «Арсену».

Ухопивши напівпорожню пляшку із соком, я налив склянку й собі. Жадібними ковтками висушив її та ще раз зацікавлено глянув на малого. Коли Лука вчитувався в цікаву книжку, то наче переставав існувати. Він повністю поринав у вигаданий світ, коли-не-коли шморгаючи носом і длубаючись у ньому вказівним пальцем. А ще хлопчик іноді намагався тихцем витерти витягнуту з носа козу об стілець або причепити її під стільницю. Ось і зараз він скоса глипає на мене, вичікуючи нагоди для звичного маневру. Натомість я випалив те, від чого очі хлопчика прояснішали, а книга вмить згорнулася:

— Хочеш подивитися, що було в тій коробочці?

— Так! — Лука енергійно закивав головою.

8

Вашинґтон, США. 30 серпня 2015 рік

— Ґансе, ти коли-небудь літав гелікоптером над цим парком?

Водій чорного, відполірованого до блиску Lexus LS600hL незворушно сидів за кермом, лише іноді зиркаючи на шефа в дзеркальце заднього огляду. Щоранку підходячи до дверцят, він бачив розмитим в автомобільному корпусі своє біле — певно, від браку сонячних променів — стомлене обличчя. Вісім років чоловік у чорному костюмі та чорному картузі возив тлустого керівника й жодного разу не радів цій перспективі на початку нового дня. Єдиним світлим промінчиком було те, що з кожним роком роботи ставало все менше, адже Білл Гендерсон дедалі дужче приростав до офісу чи до великого шкіряного крісла вдома. Виклик о шостій ранку здивував водія, але замість виражати емоції він лише сонними очима відшукав костюм і поплівся сідати за кермо Lexus.

— My name is Matthew, sir[50], — обізвався водій, пильно вдивляючись у Custis Memorial Parkway і міркуючи, як краще оминати неквапливих пенсіонерів на їхніх дешевих седанах.

— Відколи це? — Подив Гендерсона важко було розкусити, хоча Метью й здогадувався, що той знову розігрує свого персонального раба.

— Відколи народився, сер.

— Гм.

Шеф, який