ВДВ (Великий Дружній Велетень) - Роальд Даль
Софія перелякалася.
Цікаво, що королева теж мала переляканий вигляд. Можна було б, звичайно, передбачити, що вона дуже здивується, як і кожен із нас здивувався б, побачивши з самого рання у себе на підвіконні маленьку дівчинку. Але королева не була просто здивована. Вона мала по-справжньому наляканий вигляд.
Першою прийшла до тями покоївка, жінка середніх років з кумедним чепчиком на голові.
— Заради всього святого, поясни мені, що ти тут робиш?! — сердито закричала вона на Софію.
Софія благально подивилася на королеву, очікуючи на допомогу.
Королева й далі не відводила очей від Софії.
Власне тут більше підходило б «витріщених» очей. Очі королеви так широко округлились, що нагадували два блюдечка, рот напіврозкрився, а знамените й доволі вродливе обличчя виражало сумнів і недовіру.
— Слухай сюди, юна панянко, і відповідай, яким це чином ти сюди потрапила? — розлючено крикнула покоївка.
— Не вірю, — пробурмотіла королева. — Я просто не вірю.
— Я зараз виведу її звідси, мадам, — сказала покоївка.
— Ні, Мері! Ні, не роби цього! — Королева так гостро це сказала, що покоївка аж розгубилася. Вона обернулася і глянула на королеву. Що це на неї найшло? Здавалося, ніба королева перебувала в нервовій гарячці.
— З вами все гаразд, ваша величносте? — занепокоїлася покоївка.
Коли королева заговорила знову, її голос звучав, як дивний здушений шепіт.
— Скажи мені, Мері, — прошепотіла вона, — скажи мені чесно: там на підвіконні справді сидить дівчинка чи це мені й далі сниться?
— Вона дійсно тут сидить, мадам, це ж ясно, як Божий день. Але Бог його знає, як вона сюди втрапила! Ви, Ваша величносте, аж ніяк зараз не спите!
— Але ж мій сон був саме про це! — вигукнула королева. — Я бачила це в сні! Мені снилося, що в мене на підвіконні сидить маленька дівчинка в нічній сорочці і розмовляє зі мною!
Покоївка, склавши на грудях руки, з виразом цілковитої недовіри дивилася на свою господиню. Ситуація була абсолютно незрозуміла, і вона розгубилася. Її ніхто не навчав, як мати справу з подібним божевіллям.
— Ти справжня? — запитала королева Софію.
— Т-т-так, ваша величносте, — пробурмотіла, затинаючись, Софія.
— Як тебе звати?
— Софія, ваша величносте.
— А як ти залізла на моє підвіконня? Ні, не відповідай! Хвилиночку! Я це теж бачила уві сні. Мені снилося, ніби тебе туди посадив якийсь велетень!
— Це так, ваша величносте, — підтвердила Софія.
Покоївка зойкнула й затулила обличчя руками.
— Опануй себе, Мері, — гостро зронила королева і звернулася до Софії: — Мабуть, ти пожартувала про велетня?
— Ні, це не жарт, ваша величносте. Він зараз там, у саду.
— Справді? — перепитала королева. Явна абсурдність усього цього допомагала їй зберігати спокій. — Отже, він зараз у саду? — ледь помітно усміхнулася вона.
— Він добрий велетень, ваша величносте, — сказала Софія. — Вам не треба його боятися.
— Я рада це чути, — сказала з посмішкою королева.
— Він мій найкращий друг, ваша величносте.
— Це дуже мило, — сказала королева.
— Він чемний велетень, ваша величносте.
— Я в цьому не сумніваюся, — мовила королева. — Але чому ти зі своїм велетнем вирішила прийти сюди?
— Мені здається, що це вам теж мало наснитися, ваша величносте, — спокійно відказала Софія.
Це справило на королеву сильне враження.
Посмішку з її обличчя наче вітром здуло.
Бо їй це таки справді наснилося. Вона пригадала: сон закінчувався тим, що до неї мають прийти маленька дівчинка і Великий Дружній Велетень, щоб розповісти, як знайти дев’ятьох жахливих велетнів-людожерів.
«Не треба квапитися з висновками, — подумала королева. — Треба зберігати самовладання, бо тут недалеко й до божевілля».
— Ви усе це бачили уві сні, правда, ваша величносте? — запитала Софія.
Покоївка вже абсолютно нічого не тямила, тож просто стояла й дивилися, витріщивши очі.
— Так, — пробурмотіла королева. — Так, тепер я це пригадую. Але звідки відомо тобі, що мені наснилося?
— Ой, це довга історія, ваша величносте, — відповіла Софія. — Хочете, я покличу Великого Дружнього Велетня?
Королева глянула на цю дівчинку. Дівчинка не відводила очей, її обличчя було щире і дуже серйозне. Королева просто не знала, як їй до цього поставитись. Невже хтось вирішив пожартувати з нею?
— То покликати мені його? — не вгавала Софія. — Він вам дуже сподобається.
Королева набрала повні груди повітря. Вона була рада, що ніхто, крім її вірної старої Мері, не бачить, що тут відбувається.
— Чудово, — сказала вона. — Можеш покликати свого велетня. Ні, зачекай-но хвильку. Мері, опануй себе й подай мені халат і капці.
Покоївка виконала її прохання. Королева встала з ліжка і одягла блідо-рожевий халат і капці.
— Тепер можеш його кликати, — сказала королева.
Софія повернула голову до саду й покликала:
— ВДВ! Її величність королева хоче вас бачити!
Королева підійшла до вікна і стала біля Софії.
— Злізь із підвіконня, — звеліла вона. — Ти можеш випасти з вікна.
Софія зіскочила в кімнату і стала поруч із королевою біля відчиненого вікна. Покоївка Мері стояла за їхніми спинами. Усім свої виглядом — руки в боки — вона демонструвала своє небажання брати участь у цьому балагані.
— Я не бачу ніякого велетня, — сказала королева.
— Зачекайте трішки, будь ласка, — сказала Софія.
— Мені випровадити її звідси, мадам? — втрутилася покоївка.
— Відведи її вниз і нагодуй сніданком, — розпорядилася королева.
І саме цієї миті в кущах біля озера почувся шурхіт.
А тоді з’явився він!
Семиметровий, у чорному плащі, накинутому на плечі з аристократичною недбалістю, з довжелезною сурмою в руці, він велично крокував галявиною до вікна палацу.
Покоївка заверещала.
Королева зойкнула.
Софія помахала рукою.
ВДВ не поспішав. Він поводився з величезною гідністю. Наблизившись до вікна, біля якого вони усі втрьох стояли, велетень зупинився і неквапно привітав їх елегантним поклоном. Коли він випростався, його голова була майже на одному рівні з ними.
— Ваша високавосте, — мовив він, — я ваш покерний слуга. — І знову вклонився.
Враховуючи те, що королева вперше в житті зустрілася з велетнем, вона залишалася на диво врівноваженою.
— Нам дуже приємно вас бачити, — мовила вона.
Далеко внизу галявину перетинав
