ВДВ (Великий Дружній Велетень) - Роальд Даль
— Ми знищимо негідників бомбами! — вигукнув головнокомандувач військово-повітряного флоту.
— Ми їх покосимо кулеметним вогнем! — крикнув головнокомандувач армії.
— Я не можу схвалити вбивство, — заперечила королева.
— Але ж вони самі вбивці! — вигукнув головнокомандувач армії.
— Це не означає, що ми повинні наслідувати їхній приклад, — сказала королева. — 3 двох неправд не зробити одну правду.
— Аз двох правд не зробити одну лівду! — радісно додав ВДВ.
— Їх треба взяти живими, — звеліла королева.
— Але як? — здивувалися обидва військові. — Вони ж усі п’ятнадцять метрів заввишки. Вони розметають нас, як кеглі!
— Чекати! — втрутився ВДВ. — Притримайте свою конюшину! Тихіше їсти — далі плисти! Здається, я знати, що треба робити!
— Нехай говорить, — звеліла королева.
— Щокожного дня, — сказав ВДВ, — усі велетні бути у Царстві Сонів.
— Не розумію, що цей тип хоче сказати? — роздратувався головнокомандувач армії. — Він що, не вміє нормально говорити?
— Він має на увазі «Царство Снів», — пояснила Софія. — Це ж очевидно.
— Очемидно! — сказав ВДВ. — Щокожного полудня усі дев’ятеро велетнів лежать на землі і дуже-байдуже хропляво спляють. Вони завжди так відпочивати перед тим, як галопувати за черговим порціоном людських створінькал.
— Ну, добре. І що з того? — запитали вони.
— А з того — такого: вашим солдукатам треба скрадатися туди підповзиками і зв’язати сплявим велетням руки й ноги міцними мотузами і брязкими ланцюзами.
— Геніально, — сказала королева.
— Це все чудово, — погодився головнокомандувач армії. — Але ж як ми доставимо цих монстрів сюди? Ми ж не зможемо повантажити п’ятнадцятиметрових велетнів на вантажівки! Я вважаю, що їх треба пристрелити на місці!
ВДВ подивився зі свого величного сідала і сказав, звертаючись цього разу до головнокомандувача військово-повітряного флоту:
— А ви маєте впердоліт? Багато впердолетів?
— Він що, грубіянить мені?! — обурився головнокомандувач військово-повітряного флоту.
— Він має на увазі вертольоти, — розтлумачила велетневі слова Софія.
— То чому ж він зразу так не каже? Звісно, у нас є вертольоти.
— Великаві впердолети? — уточнив ВДВ.
— Величезні, — гордо відповів головнокомандувач військово-повітряного флоту. — Але навіть найбільший вертоліт не зможе вмістити жодного велетня.
— Не треба містити всередині, — пояснив ВДВ. — Треба його підвісити під пузеро впердолета і возити, як торпедуру.
— Як що? — перепитав головнокомандувач військово-повітряного флоту.
— Як торпеду, — пояснила Софія.
— Ви могли б це зробити, маршале авіації? — запитала королева.
— Ну, гадаю, що змогли б, — неохоче визнав головнокомандувач військово-повітряного флоту.
— Ну, то вперед! — звеліла королева. — Вам буде потрібно дев’ять гвинтокрилів, по одному для кожного велетня.
— А де це місце? — запитав у ВДВ головнокомандувач військово-повітряного флоту. — Покажіть нам на мапі, щоб ми могли засікти ціль.
— Засікати? — перепитав ВДВ. — На мавпі? Я ще ніколиво такого не чувати. Ця повітряна сила говорити ахенітниці?
Обличчя маршала авіації побуряковіло. Вій не звик, щоб йому хтось зауважував, що він «говорить ахенітниці».
Королева, з притаманним їй здоровим глуздом і тактовністю, поквапилася на допомогу.
— Чи не могли б ви, ВДВ, — попросила вона, — пояснити нам бодай приблизно, де розташована Країна Велетнів?
— Ні, ваша великавосте, — сказав ВДВ. — Це не в моїх сливах.
— Тоді по-всьому! — вигукнув генерал армії.
— Яке невігластво! — обурився маршал авіації.
— Вам не треба так легкаво опускати ноги, — спокійно зреагував на це ВДВ. — Перша мала перехняба — і ви вже кричати, як пороснята.
Генерал армії, як і маршал авіації, теж не звик, щоб його ображали. Його обличчя почало розбухати від люті, а щоки так надулися, що стали схожі на величезні перезрілі помідори.
— Ваша величносте! — зарепетував він. — Та це ж божевільний псих! Я не бажаю брати участі у цій безглуздій військовій операції!
Королева, котра вже звикла до вибриків своїх генералів, цілком зігнорувала його заяву.
— ВДВ, скажіть, будь ласка, цим тугодумним особам, що вони повинні зробити, — попросила вона.
— Із-заду-воленням, ваша великавосте, — вклонився їй ВДВ. — Слухати мене поважно, халявотряси!
Військові аж засіпалися від обурення, але й далі стояли струнко.
— Я не мати й туманистого уявлення, де саме знаходиться Країна Велетнів, — сказав ВДВ, — але я завжди могти туди гасати. Я щокожної ночі гасати учвал від туди до сюди, щоб удмухувати сони у спальні дітей. Тому шляхту до Країни Велетнів я знати дуже-байдуже добре. Отож ви робити так: піднімаєте усі ваші гвинторили в повітеро і нехай вони літавлять за мною, доки я буду гасати учвал.
— Скільки часу триватиме подорож? — запитала королева.
— Якщо ми вирушати прямо щойно, то велетні якраз будуть хропасто сплюхавити, — відповів ВДВ.
— Чудово! — зраділа королева. Вона повернулася до своїх головнокомандувачів і наказала:
— Будьте готові вирушати негайно.
Головнокомандувач армії, котрого уся ця авантюра доволі роздратувала, запитав:
— Це все дуже добре, ваша величносте, але що ми маємо робити з тими негідниками, коли доставимо їх сюди?
— Цим не переймайтеся, — сказала королева. — Ми про все подбаємо. А тепер поспішайте! Вперед!
— Якщо ви не заперечуєте, ваша величносте, — попросила Софія, — я хотіла б скласти компанію ВДВ і помандрувати разом з ним.
— А де ж ти сидітимеш? — здивувалася королева.
— У його вусі, — пояснила Софія. — Будь ласка, покажіть їм, ВДВ.
ВДВ підвівся з височенного стільця і почав випрямляти своє вухо, аж поки воно лягло паралельно до підлоги, а тоді взяв Софію двома пальцями і делікатно туди її поклав.
Головнокомандувачі армії і військово-повітряного флоту дивилися на це, вирячивши очі.
Королева усміхнулася.
— Ви справді дивовижний велетень, — сказала вона.
— Ваша великавосте, — вклонився їй ВДВ, — чи ви б не могли виконати одне моє спецілувальне прохання.
— Яке саме? — запитала королева.
— Дозвольте мені, якщо ваша ласка, перевезти сюди на гвинторилах мою колекцію сонів? Я їх збиравати багато-пребагато років і не хотіти їх пропасти.
—
