Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь

– Офіцере, – Лео намагається чемно посміхнутися, коли коп відчиняє для неї задні дверцята машини, – послухайте, вона поводиться як ідіотка, але в неї важкі часи. Пам’ятаєте дівчину, яка зникла і яку потім знайшли в ріці, – вона наша подруга.

– Дивно, – каже офіцер та, відчинивши двері й поклавши Роуз руку на голову, заштовхує її всередину. – Останнім часом я багато про неї чую.

– Ви не можете просто забрати її, вона неповнолітня, – кажу я, не знаючи, чи це правда, але сподіваючись, що це може спрацювати.

– Ні! Ні! Я повнолітня! – кричить Роуз із заднього сидіння. – Агов, ви всі, ви сідаєте? Карету подано!

Ми намагаємося, але нам не дозволяють.

– Ідіть додому, – каже нам жінка-коп. – З нею все буде добре, я прослідкую. Щойно вона вгамується, я відправлю її додому з батьком. Я вас знаю, діти. Ви ж із тієї групи? Мій син просто у захваті від вас.

– Але, – Лео кладе руку на дверцята.

– Синку, – жінка мила й добра. – Тебе я теж знаю, і твого брата. Тож, повірте мені на слово, краще вам піти додому. Я про неї подбаю.

Вона дістає з кишені візитівку й простягає її мені: офіцер поліції Сандра Віґґінс.

– Народ, вам треба заспокоїтися, і ми всі швидко розійдемося по домівках.

Я кладу візитівку до кишені й хитаю головою, бо Роуз грюкає у вікно патрульної машини й жестами просить зробити фото.

Я навіть не вагаюся, дістаю телефона й клацаю. Ну, власне, а чому б і ні?

Ми всі сидимо рядочком, звісивши ноги зі сцени актової зали, почуваючись купкою придурків. Ну, Лекредж, можливо, ні, тому що він мало розмовляє. Він сів скраю, дістав контейнер з обідом, охайно розклав його на запиленій поверхні сцени.

Містер Сміт і міс Ґрінстріт, викладачка театрального мистецтва, також у залі. Вони тісно спілкуються – лікті їхні торкаються, а голови схилилися одна до одної. Я роздивляюся їх, шукаючи ознак невиведеної чи, що цікавіше, виведеної сексуальної енергії.

Ми знаємо, що містер Сміт – одинак, бо, коли питаємо його про це, він завжди обіцяє запросити нас на весілля, як зустріне ту єдину жінку. Щодо міс Ґрінстріт, то тут усе оповито темрявою невідомості – про неї не так багато говорять, як про містера Сміта. Вона мені дуже подобається: подобається її золотаве волосся, довше спереду й коротше ззаду, і те, що, якщо підійти ближче, можна роздивитися в її носі дірочку від пірсингу. Мені подобається думати, що на вихідні вона вставляє в неї сережку. Чи можливо, що вона спить із містером Смітом?

– Ні, хоча думаю, вона б не відмовилася, – шепоче Роуз.

– Але вона не в його стилі, не досить жіночна. – Я повертаюся й дивлюся на неї, у шоці від того, як вона прочитала думки.

– Слухай, ну серйозно, у тебе все на обличчі написано, – шкіриться Роуз. – Зате можна не хвилюватися, твої почуття до неї в повній безпеці.

– Та немає в мене почуттів, – сичу я у відповідь.

– Народ, вгамуйтеся там, – каже містер Сміт.

Роуз торкається тильним боком долоні моєї щоки й відсмикує її, наче мій рум’янець її обпікає.

– А, точно, немає. Нє-а. Умгу.

– Чого немає? – усміхається Лео.

– Почуттів до міс Ґрінстріт, – каже Роуз так голосно, що всім чути.

– Друже, то тебе збуджує міс Джи? – сміється Лео, хитаючи головою.

– Убийте мене, хто-небудь, – кажу я, затуляючи обличчя руками, щоб не бачити, як міс Джи вдає, що нічого не чула.

– Це нормально. – Лекредж простягає мені часточку мандаринки. – Мені вона теж подобається.

– Так. – Лілі, дівчина з радіостанції, плескає долонями, щоб привернути нашу увагу. – Я готова, звук налаштовано, ми пишемо це як живий виступ, тож поводьтеся природно, жартуйте, не лайтеся, гаразд?

Ми всі пробурмотіли щось на знак згоди, Лілі відрахувала вголос секунди до початку запису.

– Поряд зі мною сьогодні «Дзеркальце, моє дзеркальце», гурт Темзької школи, який швидко примножує армію своїх фанатів. Привіт, народ!

Вона кивала нам, несамовито підіймаючи та опускаючи брови, спонукаючи нас відкрити рота й щось промовити.

– Привіт… – хором відповідаємо ми.

– Отже, Редлі, – з якихось міркувань Лілі вирішила почати з мене й тицьнула мені під носа мікрофона. І от я впинаюся в нього очима, і всі мої рок-зіркові фантазії про численні інтерв’ю засобам масової інформації, в яких я демонструю свою неперевершеність і кмітливість, і вбивчу привабливість, умить збираються в чорну хмару над головою.

– Розкажи нам, чому ви проводите благодійний концерт на честь учасниці групи та вашої однокласниці Наомі Демір.

Я витріщаюся на мікрофон, потім знову на Лілі, яка швидко киває, підбадьорюючи мене.

– Ем… – Тиша. Секунди минають, а я мовчу.

– Для нас це надзвичайно важливо. – Роуз хапається за мікрофон і тягне його до себе, скоса кидаючи на мене сердитий погляд. – Ми вирішили провести цей концерт іще до того, як Наомі знайшли. Нам хотілося вигукувати її ім’я на цілий світ, ми сподівалися, що вона почує нас і повернеться додому, бо для нас вона не просто подруга, вона – наша родина, і коли вона зникла, це ледве нас не розчавило. Тепер вона повернулася, і що б не було причиною її стану, вона потребуватиме великої підтримки, щоб одужати. І цей концерт для таких дітей, як вона, як ми, для всіх, кому часом видається, що їм немає з ким поговорити. Цим концертом ми хочемо сказати: якщо вас ніхто не слухає, кричіть, доки не почують. Кожен голос вартий уваги.

– Прекрасно, Роуз, дякую, – посміхається Лілі, очевидно вражена. – А ти, Лео, ти згоден із Роуз?

– Чорт, так! – каже Лео, і Лілі вимикає диктофон. – От лайно, пробачте, – каже Лео, і Роуз заходиться реготом.

– Не лайся, – ґречно нагадує Лекредж, відкусюючи шматок сендвіча.

– Ну ж бо, народ, – містер Сміт щосили намагається не сміятися, – зберіться. Це ж не жарти. Для концерту і для вас все це дуже важливо. Не лайтеся в радіоефірі.

– Чорт, пробачте, – каже Лео, і Роуз знову несамовито регоче.

– Вибачте, – каже Роуз і глибоко вдихає.

– Все гаразд. – Лілі робить глибокий вдих і підіймає мікрофона. – Лайку можна вирізати, тож, Лео, уяви, що я ще раз поставила тобі те саме питання.

Він киває, і вона натискає на кнопку