Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь

– У парк? – питає Лео, відкручуючи кришку другої пляшки.

– Як там Серена? – раптом питає Роуз під час нашої короткої прогулянки до парку. Серена – це дівчина з блакитними очима, довгими ногами й таким тоненьким голоском, ніби вона вдихнула гелію. – Ти їй подобаєшся, безсердечний.

– А що Серена? – питає Лео, зиркаючи на Роуз.

– Потенційна дівчина, Лео, – каже Роуз, так ніби це очевидно і ми щойно про це розмовляли. – Ну ж бо, ти найкрутіший хлопець у школі, і в тебе немає дівчини, як же так? Ще скажи, що ти качаєшся не для дівчат.

Не знаю, чому Роуз засвербіло зробити це саме зараз. Якби Лео й хотілося, аби хтось поглузував із нього з приводу серйозних стосунків, то Роуз була б остання в цьому списку. Він приймає її виклик, і її очі спалахують.

– Нащо зустрічатися з однією дівчиною, якщо можна мати їх усіх? – каже Лео, розправляючи плечі та виставляючи вперед груди. – Від дівчат самі лише проблеми, вони вічно тебе принижують. Кажуть тобі, що робити, що говорити. Мені це не потрібно, принаймні не тоді, коли можна трохи розвіятися й рухатися далі.

Роуз сміється з нього, і ми якраз заходимо в парк, уже темний і порожній.

– Усе правильно, ти ж дорослий чоловік, правда? – каже вона, застрибуючи на карусель, відпливаючи геть і повертаючись. – Ну добре, і з ким ти трахався востаннє? З усіх дівчат, які тобі підкорилися, хто був останньою?

– Так я тобі й розповів, – каже Лео.

– Та було б що розповідати, – шкіриться Роуз, пропливаючи повз нього. – Ти просто ніколи ні з ким не трахався.

Я зітхаю – ну як зрозуміти цю дівчину, яка закидає наживку й мучить людину, до якої так добре ставиться? Людину, про яку вона буквально нещодавно говорила з любов’ю та повагою.

– Відчепися, трахався я, – каже Лео, а Роуз знову прокручується повз нас.

– Лео-Лео, все гаразд, не варто соромитися своєї цноти. Правда ж, Редлі? Редлі також береже цноту. Ви вдвох могли б заснувати клуб. Чи, може, вам двом варто бути разом, з вас вийшла б солодка парочка, наймиліша гей-пара, яку я бачила, але не знаю, ви якось пасуєте одне одному.

Я знизую плечима, її слова не можуть мене зачепити, та і в будь-якому разі, це правда. Немає сенсу це заперечувати – я не здаюся людиною, в якої була справжня сексуальна близькість, бо в мене її не було.

– А тобі що до того? – питає в неї Лео. – Яка тобі різниця?

Роуз зупиняє карусель і довгим поглядом дивиться на Лео, а Лео дивиться на неї, просто у вічі, ніби він зараз її поцілує, абощо. І я знаю, що будь-якої миті дружба між ними може перетворитися на щось інше, щось таке, де мені не буде місця. Я відчуваю, як це розриває мої нутрощі, і мені боляче, і я мушу зробити щось.

– Аннабель Клементс, – кажу я.

У Лео відпадає щелепа, і він дивиться на мене поглядом «що за чорт».

– Не надто круто з твого боку, Редлі.

– Аннабель Клементс, ти спав з Аннабель Клементc. Просто кажу. Нема чого соромитися, у неї гарна фігура.

Я стенаю плечима – мені не дуже приємно говорити про Аннабель Клементс, та прийнамні ті двоє замовкнуть.

Роуз зіщулюється, ніби отримавши ляпаса, і я вже шкодую про кожне своє слово.

– Хай там що. Мені байдуже.

Відвертаючись від Лео, Роуз витягає з його руки майже порожню пляшку та вижлуктує те, що там лишилося.

– У тебе є щось? – Вона дивиться на Лео, маючи на увазі траву чи пігулки, або те і те.

– Ні, грошей голяк.

– Ух. – Роуз роздратовано відкидає голову. – Як нікчемно – набухуватися в сраному парку й навіть не мати можливості налигатися як слід. Я хочу напитися в зюзю, втратити контроль.

Вона висне на мені, обхопивши мене за шию й притягнувши близько до себе – щось між обіймами та шийним захватом.

– Піди купи ще, Редлі.

– Я не можу, – відповідаю я, не знаючи, куди подіти очі, коли вона притягає моє обличчя близько до свого. – Мене там знають, і знають, що мені ще рано купувати випивку.

Вона з огидою відштовхує мене.

– Тоді сходи додому й поцуп випивки в мами.

Напевне, я заслуговую на це за згадку про Аннабель, але мені однаково боляче.

– Ні. – Я хитаю головою, і вона йде від нас геть, тримаючи в руці порожню пляшку. Вона закидає голову й дивиться в небо, і починає… кричати.

Вона просто, хай їй трясця, кричить.

У цьому розлюченому й сумному лементі банші все, що – я знаю – вона ніколи не промовляє вголос, те, про що – я знаю – не відомо більше нікому на світі, – голоси злості, туги та втрати злилися в ньому в один.

Роуз стоїть і дивиться в небо, і КРИЧИТЬ.

За мить я підходжу й стаю поряд із нею і теж кричу. Тільки мій крик більше схожий на завивання, і потім до нашого хору доєднується шорстке й протяжне ревіння Лео, і ми стоїмо там і горлаємо, поки останні краплі заходу перетікають у ніч.

А тому жоден із нас не помічає, як до нас під’їжджає патрульна машина, з якої виходять два копи: чоловік і жінка.

Чоловік каже:

– Діти, чи не краще вам піти додому?

Роуз відповідає:

– А вам що до того?

А він такий:

– Припни язика, юна леді.

А вона така:

– У дупу патріархат!

А він такий:

– Досить, ти їдеш зі мною.

І Роуз починає тікати, вона починає тікати. Нічого смішнішого мені бачити не доводилося: Роуз біжить, хитаючи головою з боку в бік, як навіжена, а коп женеться за нею, та вона обдурює його й нарізає кола, а його заносить і він задихається, а жінка-коп і ми з Лео стоїмо й спостерігаємо, і двоє з нас марно намагаються не сміятися.

– Він про це ніколи не забуде, – каже жінка, вишкірившись на нас. – Я про це подбаю.

Але потім Роуз посковзується й падає на дупу і просто сидить там й регоче, а він