Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь

– Зайди й зачини за собою двері, – гаркає вона – і я роблю, як сказано, бо альтернативи в мене, здається, немає. Коли двері зачинено, вона киває на екран посередині: – Це записи камер спостереження з Вестмінстеру, – каже вона, повертаючи ноутбук до мене.

– На «Ютубі», чи що? – питаю я. Ну, розумієте, Аш дуже дивна. Можливо, перегляд записів з камери спостереження допомагає їй зняти напругу.

– З вечора проти дня, коли її знайшли, та до того моменту, коли її витягли на буксир. Вони викладають їх у хмарне сховище, що – як тепер має стати зрозуміло – збіса жахлива ідея.

– Чекай… що? – Я підходжу ближче, зазираючи в монітор через плече.

– Ну, поліція вважає, що вона втекла, влипла в якусь історію та якось упала, так? – Аш думає, що я питаю її про докази, а не злочин, який вона здійснює просто у своїй спальні. – Тож, якщо вона стрибнула, це мало бути недалеко від того місця, де її знайшли, а також незадовго до того, тому що, якби це було далеко, вона б потонула, а якби пробула у воді трохи довше, то померла б від холоду. От я й подумала пошукати її. Мабуть, їм навіть не спало на гадку там подивитися.

– Аш… – я навіть не знаю, чи хочу знати. – Ти що, хакнула сайт районної ради Вестмінстеру?

– Тільки сховище відеозаписів. – Аш широко усміхається. – І тільки ту його частину, де зберігався цей уривок. Тож якщо ти хочеш скасувати муніципальну оренду для своїх батьків, саме час мені сказати.

– Ми купили свій будинок.

– Погоджуйся, – не слухаючи, глузує Аш.

– Дідько, – кажу я, дивлячись на її роботу.

– Знаю. – Вона знову повертається до монітора.

Коли вона переводить погляд із монітора на монітор, я помічаю в ній щось інше. Це не щастя, але вона здається спокійною, розслабленою. Це я, мабуть, уперше бачу її такою.

– Так, у цьому я шарю. Річ у тім, – веде вона далі, – що я продивилася ці записи – години записів – уже декілька разів, і Наомі на них немає. За шість годин до того, як її знайшли, її там не було. Також вона не з’являлася в жодному з місць, звідки б вона могла впасти і не вбитися. Її немає на цих відео. Отже, це означає…

– Що їхня теорія хибна.

Я сідаю поряд із нею, примостившись на краєчку її ліжка.

– Так. – Темні очі Аш шукають мої. – Тобі можна довіряти?

– Так, – відповідаю я. – Напевне.

– Я продивилася й записи того моменту, коли її бачили востаннє. Вона йшла до станції метро «Воксгол» о третій ночі. Вона проходить під залізничним мостом і більше не з’являється, а за вісім годин її знаходять майже мертвою.

– Божевілля, – кажу я. – Але все це ми й так знаємо.

– Це можна пояснити тільки одним способом – вона сіла в машину, – каже Аш. – Це єдиний підхожий варіант.

– Але поліція обшукала всі машини, які в’їжджали в тунель та виїжджали з нього. Їх було всього десять, і одна з них була патрульною машиною. Водії всіх машин у проміжку між третью годиною ночі й ранковою годиною пік були чисті, – нагадую я їй.

– Отже, тут щось не так. – Аш дивиться на завмерле зображення сестри на моніторах. З одягу на Ней тільки літня сукня та кросівки, вона спокійно йде, геть сама в темряві тунелю під залізничною колією.

– Десь тут помилка, тому що іншого пояснення немає. Хтось із тих водіїв бреше. Або ж вона скористалася вхідним тунелем, одні з дверей під мостом були зламані й не зачинялися, пам’ятаєш? Ну, або вона йшла по інший бік дороги, де не було камер, потрапила в сліпу зону або в тінь. Є мільйон причин, через які вона більше не з’являється на відео. Аш, ну вони все-таки копи. Так, згода, вони покидьки, але, думаю, розслідувати вони вміють.

– О, ти серйозно. – Аш підіймає на мене очі. – От тільки татуювання в неї на руці вони не помітили, чи не так? І синців, схожих на відбитки пальців.

– Я можу помилятися, – кажу я. – Можливо, я бачу те, чого немає.

– А що, як ні? – Аш нахиляється так близько, що я відчуваю запах її дихання, солодкого й пряного. – Що, як ні, Редлі? Що, як ми з тобою маємо рацію, а інші просто не хочуть нас слухати?

– Не розумію, що ми можемо вдіяти. Ми ж просто діти!

– Ми можемо зробити купу всього. Мені було потрібно тільки зрозуміти, за яку нитку тягнути, і завдяки тобі я тепер знаю. Татуювання. Якщо ми зможемо знайти того, хто його зробив, це стане важливою підказкою. У тебе є фотографія?

– Ні, – знизую я плечима, почуваючись по-дурному через те, що мені не спало на думку його сфотографувати. – Мені здалося, момент був невдалий.

– Дідько. – Аш грюкає по столу та встає.

– Сфотографую завтра, коли навідуватиму її.

– Ні, це марнування часу. – Аш дуже сердита на мене за мою недалекоглядність.

– Тебе не пустять. Лікарка ж сказала – жодних відвідувачів до завтра.

– Я знайду спосіб, – каже вона. – Це я вмію.

– Ти потрапиш у халепу, хакерство – серйозний злочин…

– Я тільки подивилася, – каже вона, одягаючи кофту з капюшоном до джинсів і застібаючи на ній блискавку. – Я нічого не хакнула. Хакерство – це кражіка, чи брехня, чи шахрайство. Я лише пішла й подивилася, чи є там двері, і вони там були. І я в них увійшла. От і все.

– А що, як ти потрапиш у халепу, що буде з твоїм татом і Джекі? Це їх уб’є!

– Думаєш, я цього не розумію? – різко відказує Аш. – Я, трясця тобі, чудово це розумію. Але мені необхідно знати, що сталося з моєю сестрою. Мені необхідно знати на той випадок…

– На той випадок?.. – питаю я.

– На той випадок, якщо вона не впорається і той, хто це зробив із нею, вийде сухим із води.

– Нарешті, – каже Роуз, коли я виходжу з дверей будинку Ней. – Де ти там?

– Аш хотіла поговорити, – кажу я, потираючи собі шию. Неправильно щось приховувати від цих двох, але й розповідати про Аш також неправильно.

– Як у неї справи? – цікавиться Лео. Я знизую плечима. Я радію,