Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Примовкли і всі — адже не було ще відомо, що це за люди і з чийого війська.
— Ми студенти, — тоді заговорила Шурка, — ми везли до рідного міста ховати померлу товаришку. Але поїзд раптом став. Далі, сказали, не піде. Ми вирішили мандрувати по шпалах пішака…
Довкола невидимі люди тихо побрязкували зброєю і мовчали. Вони, звичайно, не вірили. Хтось глузливо засміявся.
— Розумієте! — захвилювався Макар. — Осінь, мряка, тепло, взагалі… Тобто труп може розкладатися… І взагалі…
— Цить! — гримнув хтось. — У труні динаміт?
— Ну, що ви! — Шурка навіть засміялася. — Дівчина! Мертва дівчина. Їй-богу…
— Дзюба! — ліниво озвався хтось. — Візьми десяток козаків, одведи затриманих із труною на заставу. Нехай розбираються…
— Слухаю, пане-товаришу!
«Пане-товаришу»… Значить, це не були гетьманці. Гетьманці казали до офіцера «пане старшино».
— Добродії! — тоді заговорив Туровський. — Там, на Василькові, сірожупанників видимо-невидимо.
— Знаємо! — озвався той же. — Дзюба! Веди шпигунів…
— Ми зовсім не шпигуни! — образився Макар. — Розумієте, ми тікаємо від гетьманської мобілізації. Гетьман закрив університет і мобілізує студентів. А ми проти гетьмана взагалі…
— Годі! — гукнув той же невидимий. — Дзюба, веди! Тільки гляди, по дорозі не розстрілюйте — «язики» ж…
Приклади вперлися під спину, і доводилося йти. Студенти поклали труну знову на плечі і рушили. З колії треба було спускатися ліворуч униз і плигати через рівчак.
— От ідіотство, — прошепотіла Шурка, — якщо нас розстріляють як шпигунів…
— І взагалі, — обурився Макар, — взагалі, жалко, якщо розстріляють…
— Єрунда! — заспокоїв Сербин. — Таж труна, і в ній мрець, нам же зразу повірять…
— Угу! — Шурка була настроєна зовсім скептично. — Скажуть, що і труну, і мерця ми взяли лиш навмисне…
По спині перебіг холодок. Справді, ну, хто б ото таскався з покійником за двісті верст у такий час? Ніякого сумніву — невдале маскування…
Морозом поза шкірою пройшло вдруге, і Сербин почав думати про своє невдале життя. Вісімнадцять років мати сохла і чахла над працею, дев'ять років він бігав до гімназії — діставав двійки, сидів у карцері, до пізньої ночі ганяв по приватних уроках, щоб заробити зайвих двадцять карбованців, — все, щоб бути студентом, кінчити університет… І от — вчора його ледве не вбито на якійсь демонстрації. Сьогодні його мало не мобілізовано до якоїсь армії. А зараз і взагалі розстріляють — невідомо за що… Сербину не дали навіть побути дитиною. Чотири роки тому, першого серпня — господи, це ж п'ятий вже рік! — почалася війна і досі ніяк не скінчиться!.. Ну, і прекрасно — нехай швидше стріляють! До чортової матері з таким ідіотським життям!..
Крізь млу і мжичку блиснув сліпенький огонь. Два невеличкі чотирикутні віконця виникли нагло, не далі як за десять кроків. Десь зовсім близько форкали копі, багато коней, і гупали копитами, переступаючи.
В благеньких променях від вікон вже можна було трохи роздивитися. Очевидно, це була хата лісника. На дубку під стінкою сиділо кілька скулених постатей, зіпершися на гвинтівки.
— Це я, Дзюба, — сказав все той же голос. — Шпигунів привів. Сотник спить?
— Зайди…
Шмат стіни немов випав — то розчинилися двері, — і темна постать Дзюби — довга шинель, шапка з шликом на потилиці, крива шабля при боці — провалилася в ясний чотирикутник. Знову зробилося темно.
— Що? — запитав Сербин, торкнувшися Шурки: вона тремтіла, він. відчув, що й він тремтить.
— Нічого. Змерзла… Дощ…
Макар тихо, майже нечутно, нервово засміявся. Козаки на дубку під хатою спльовували і муркотіли тихі прокльони. Дощ майже вщух.
Дзюба негайно ж вернувся, і їх повели всіх зразу, разом із труною.
Посеред хати стояв стіл, на столі була розкладена карта, і на ній стояв каганець. Тріпотливо освітлював він старшину в синьому жупані, що схилився над картою через стіл. Чорна каракулева шапка з червоним довгим шликом лежала на лаві поруч. Револьвер старшина тримав у руці, зіпертій на стіл.
— О! — скрикнув Макар і знову тихо засміявся.
Всі спинилися теж, старшина підвів голову, блиснув скельцями пенсне і зразу ж загонисто зареготав.
То дійсно був Репетюк. Він навіть сів на лаву — сміх валив його з ніг.
— Мілорди! Що за чорт! І чому труна? Хто помер?
— Хіба ви петлюрівець? — здивувався Макар. — А я думав…
— Так! — Репетюк урвав сміх і звівся, нахмуривши брови, вилиці в нього злегка зашарілися. — Я сотник військ Директорії, що бореться проти гетьмана. А ви, джентльмени?.. Бунчужний, ви можете йти!
Дзюба зробив кругом і, спантеличено озираючися, вийшов. Тепер, як сторонніх не було, Репетюк скинув з обличчя офіціальний вираз.
— Ну, розказуйте мерщій. І хто в труні? Когось живого виносите? — Він вихопив шаблю з піхов і, підійшовши, застромив лезо під віко. Потім підважив його, із рипом гвіздків віко відкрилося. — Мертва… а чого це, сер, у вас рука на косинці?
Жваво, перебиваючи один одного, хлопці почали розповідати Репетюкові. Про Київ, про мобілізацію, про закриття шкіл, демонстрацію, смерть їси, поранення Макара, втечу, поїзд, Васильків, підозру в шпигунстві. Репетюк реготав. Шурка сиділа осторонь, викручуючи воду з промоклого волосся. Її золоті кучері від вологи зробилися майже чорні і облипали голову, мов напомаджені.
— Познайомте ж мене з Репетюком, — тихо сказала вона Сербину. — Незручно.
Її познайомили. Репетюк клацнув шпорами і поштиво схилився.
