Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

За п'ятнадцять хвилин на місці воронки виріс невеличкий горбок.

— Запам'ятати б, де… — тоскно сказала Шурка. — А що, як вербу цю зрубають?

— Все одно, — гірко сказав Макар, — завтра цього місця не знайти. Осінь, дощ… — Він махнув рукою.

— Пішли.

Край ліщини стали прощатися.

— Ну, козаки! — криво посміхнулася Шурка, і Сербин, Туровський та Теменко почервоніли всі враз. — Прощавайте, козаки. Була б хустка, подарувала б котромусь. Як у пісні тій… Неодмінно хустки треба…

Макар мовчки потис руку всім трьом. Потім вони з Шуркою перестрибнули через воронку і пішли.

— Зайди ж до мами! — гукнув Сербин. — Скажи, що я скоро. От тільки Київ візьмемо. Чуєш?

— Добре.

Макар з Шуркою зійшли з пагорба і пішли вздовж річки. Туман здіймався вгору — була, мабуть, вже восьма година. Шурка ховала підборіддя в піднятий комір. Макар тер здоровою рукою неголені щоки. Йшли похмурі й мовчазні. Так пройшли не менше версти.

— Дураки, — зітхнув нарешті Макар, — не розумію…

— Я теж чогось не розумію, — Озвалася Шурка. — З одного боку, вони проти гетьмана, але з другого… — я чогось не розумію!

— Розуміти, взагалі, нічого! обурився Макар. — Націоналістичний бунт! Як ви не розумієте! Націоналістична інтелігенція на чолі селянської власницької стихії. Все зрозуміло, і це агломерат, ні, конгломерат…

— Що таке агломерат і конгломерат?

Макар гнівно поглянув на Шурку.

— Ви ж скінчили гімназію, Можальська!

— Макар! — розітнулося раптом десь здалека ззаду. — Шура!

Вони спинились.

— Сербин? Чи хто?

То був Сербин. Він біг з пагорба, розмахуючи руками.

— Щось трапилося. Чи нам вертатись назад?

— Почекайте! — гукнув Сербин.

Він підбіг задиханий, притримуючи серце, довга піхотинська гвинтівка, взята на ремінь через плече, нещадно колотила його по клубах і попереку. Кілька секунд він не міг мовити й слова.

— Що таке?

Сербин гучно зітхнув і почав стягати гвинтівку через голову.

— Я піду з вами… — благально прошепотів він, немов чекав на рішучу відмову.

— А гвинтівка?

Сербин розмахнувся і пошпурив її геть униз, у річку. Гвинтівка шумно вдарила по воді і несподівано тихо й швидко зникла. Якусь мить ще розбігалися брижі туди та сюди. Потім їх знесла вода, і річка знову пливла собі далі, тиха й байдужа.

— Що це за річка? — запитав Макар. — Як вона зветься?

— Хто її зна… — Сербин розв'язав стрічку з патронами і кинув туди ж, у річку. Стрічка потопала повільно, не зразу, немов неохоче. Її вже встигло знести, а кіпці шворки все ще виднілися.

— Мені так страшно зробилося, коли ви пішли, — виправдуючись, криво посміхнувся Сербин, — так страшно, немов я сам у цілому світі… І потім — це ж Репетюк! Антисеміт, сволоч, каратель… Не може бути, щоб він за Україну! Або це якась інша Україна… я не знаю — така страшна…

Голос його затремтів.

Вони відвернулися від річки і закрокували берегом до ліска, що здіймався ліворуч, зразу за ліщиною.

Туман уже розсіявся і дощ перестав. Над річкою були піски, а далі земля лежала чорна, глейка і масна. В ліску на тім боці закувала зозуля.

— Осіння зозуля! Раз, два, три, чотири, п'ять… двадцять три, — порахувала Шурка. — Го-го! Ще жити й жити!

І вона неголосно замуркотіла собі під ніс веселу пісеньку.

Почалося це несподівано — вранці перед полуднем.

Капрал-кірасир вискочив з приміщення телеграфу — він був без пояса і без кепі. В руках він тримав депеші й апаратні стрічки. Він був розгублений і схвильований. Саме цієї хвилини з-за рогу Привокзальної вулиці вимарширував взвод кірасирів з молодим фендриком на чолі. Взвод ішов зміняти караули. Капрал вибіг на середину вулиці, на брук, і здійняв руки назустріч взводові. Вітер тріпав депешами, стрічки маяли й тріпотіли.

— Гальт! — закричав він. — Гальт!

Кірасири спинилися. Фендрик з лайкою замахнувся на здурілого капрала стеком. Та капрал відштовхнув фендрика і, знову здіймаючи руки, закричав до солдатів:

— Кірасири! Браття! Нем імператор! Нем імперія!.. Фендрик в цей час приловчився і оперіщив капрала стеком по спині.

Тоді капрал оскаженів. Він вихопив у фендрика стек і кинувся на нього. Взвод розсипав ряди і з вигуками обступив капрала з офіцером. Затуляючи руками від ударів голову, фендрик зігнувся, далі став на коліна, потім сів і, нарешті, зовсім упав. Капрал пошпурив геть потрощені рештки стека і миттю поздирав з фендрикового коміра усі лички з зірками та іншими офіцерськими відзнаками.

— Смерть йому! Смерть! — гукали кірасири довкола. — Революціон!