Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Розійтись! — загукав офіцер від музею. — Наказую студентам розійтись! — Він приклав до рота долоні трубкою. — Ще раз: розійтись!

Сотні студентських кашкетів колихнулися, і демонстрація хутко рушила назустріч цепу.

— Геть контрреволюцію! — зринув з лав дзвінкий дівочий голос. — Нехай живуть совдепи!

Червоний прапор враз немов вибухнув з гурту і огненним язиком затріпотів над головами демонстрантів.

— Плі! — заверещав офіцер від музею. — Плі! Плі!

Три залпи, один за одним, роздерли повітря поземними смугами синього диму.

І зразу ж синій дим звився вгору і зник.

Сербин вхопився за голову і прихилився до стіни.

— Пак… пак… пак… — тріснуло ще кілька окремих пострілів.

Демонстрація шарахнула. Студенти плигали через паркан Миколаївського скверу[463], бігли вулицею до Караваєвської[464], дехто кинувся до університетської брами[465]. Але кілька вже зосталося там — посеред бруку, розкинувшися непорушно чи звиваючися в муках поранення.

Сербин бачив, як Макар упав, потім звівся, потім знову упав.

Перестрибуючи стовпчики й живопліт бульвару, Сербин побіг до полеглих мерщій. Зліва, вздовж вулиці, з гвинтівками на руку, бігли офіцери, щось репетуючи, когось кленучи. Бородатий студент в окулярах, в розстебнутій чорній шинелі, стояв серед купи тіл з піднятими вгору руками.

— Медики! — гукав він. — Медиків старших курсів прошу не розбігатись! Ноші візьміть в анатомці! У сторожа Серафима, там марля, вата і бинти! Не забудьте, його звуть Серафим! Вата, марля й бинти! Серафим!

Іса лежала ниць. Сербин схопив її за плечі і перевернув горілиць. Зуби були вишкірені, очі скляні — її вбито наповал. Поруч страшно кричала дівчина, обома руками затискуючи прострелений живіт. Бородатий медик здирав з неї сквапно цупку шевйотову спідницю. Зойки, стогін і плач зринали звідусіль. Макар сидів, скулившися, на краю тротуару — купа книжок розсипалася по цементних плитах. Правою рукою Макар затискав ліву. З рукава додолу крапало рясними червоними краплями. Сербин підбіг і схопив його під пахви.

— Не можу… — прошепотів Макар. — Взагалі… — не можу… — Він винувато посміхнувся. — Мені, розумієш, крутиться голова… — Він раптом зовсім пожовк, обважнів і нахилився навзнак, на тротуар. — Книжки… — прошепотів він ще, — книжки… візьми… Їх треба віддать… до бібліотеки…

Тоді Сербин напружився з усіх сил, вхопив його просто в оберемок і побіг — на розі ж Фундуклеївської[466] була аптека. Ноги Макарові волочилися по землі.

Воропаєв стояв на своєму місці, спершися на стовбур каштана і спустивши гвинтівку до ноги. Він хутко курив і був зовсім блідий.

— Вітька! — закричав Сербин, і сльози бризнули йому з очей. — Сволоч! Кольку Макара убив!

Воропаєв одвернувся:

— Сам винний… Завжди був більшовиком…

Лапасте, червоне і жовте, листя