Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
«Бостон джерк чикен. Ямайська кухня: готові гарячі страви». Два ряди сидінь з помаранчевого пластику, на кожному столику — кетчуп, сіль і перець. Поїсти тут? Думка з’являється і відразу зникає. На стійці, поряд з касовим апаратом, на тарілці лежать кокосові кульки, які викликають у пам’яті сільську глушину. Мені ніколи не подобалося туди їздити: забагато кокосових кульок і ям — плюс відсутність нужників. А ось поруч тарілка з чимось на зразок картопляного пудингу. Картопляного пудингу я не їла з сімдесят дев’ятого року, — та ні, мабуть, ще довше. Чим довше я на нього дивлюся, тим більше хочу, і тим виразнішим стає відчуття, що мені хочеться чогось іншого, глибшого. Що насправді мені хочеться «скуштувати» Ямайки, — а це вже якась психологічна дурня. Веселіше думати, що мені кортить потримати в роті щось реально ямайське, — але цього разу не пеніс. От бісова розпусниця, ні, ліпше на ямайський лад — чорносрака шльондра з гето.
Тепер я відчуваю охоту говорити рідною говіркою хоч і всю ніч, і не тому, що весь день товклася поруч із тією жінкою та її чоловіком-бандитом. А скоріше тому, що зараз бачу оці бісові кокосові кульки, і в мене виникає бажання спитати, чи немає в цьому закладі ще й дукуну, ашаму чи гострої кукурудзи.
— Що замовите, мем?
Я навіть не помітила чоловіка за стійкою, а потім зрозуміла, чому й він мене побачив не відразу: поруч із ним на пластиковому стільці стоїть маленький чорно-білий телевізор, у якому показують крикет.
— Вест-Індія проти Індії. Звісно, знову програємо, — каже він.
Я киваю. До крикету я завжди була байдужа. У чоловіка темна шкіра, поміж м’язистих рук випирає чимале барильце пуза, і сива борідка клинцем. Це, мабуть, перший ямайський чоловік за кілька тижнів, з яким я розмовляю. Брови підняті — схоже, я вже його дратую, хоча лише зайшла.
— Можна мені печену курку, ні смажену, так, смажену. А до неї рис із горошком, якщо є рис і горошок, а ще смажений банан, нашаткований салат і...
— Йоу, леді, не так швидко. Їжа ж нікуди не втече.
Він сміється. Точніше усміхається, — а я й не проти, бо навіть не пригадую, коли востаннє викликала в чоловіка сміх.
— У вас є стиглі банани?
— Так, леді.
— Наскільки?
— Досить стиглі.
— Ага.
— Леді, не хвилюйтеся, банани дуже стиглі. Будуть на язиці танути.
Я стримуюся, щоб не відреагувати: «Ви так апетитно описуєте, що аж слинка тече», а вголос кажу:
— Мені потрійну порцію.
— Потрійну?
— Потрійну. І ще: у вас є бичачі хвости і козлятина з карі?
— Бичачі хвости у нас вихідними днями. А козлятина, на жаль, щойно закінчилася.
— Смажена курка — теж добре. Якщо можна, стегно і гомілку.
— А пити що будете?
— Тут у вашому меню сорел[583] вказано — він є?
— Так, мем.
— А я думала, сорел буває тільки на Різдво.
— Зачекайте. Ви ж тут, напевно, не перший рік? У нас у асортименті все, що тільки буває на Ямайці.
— А смак приємний?
— Та не скаржилися.
— Тоді давайте склянку.
Нести всю цю їжу додому не хотілося. Не знаю чому, але мені припала до вподоби ідея посидіти в цьому ресторанчику, послухати збуджені коментарі щодо крикету та посмакувати смаженою куркою. В закутку навпроти мене, на столику, викладені ямайські газети «Ґлінер» і «Стар». А ще «Джамайка обзервер»[584], про яку я раніше й не чула. Чоловік за стійкою вмикає великий екран під стелею, і перше, що на ньому з’являється, — звісно ж, крикет.
— «Джей-Бі-Сі»? — питаю я.
— Ні. Якась лайняна карибська мережа, може з Тринідаду, — ти ба як виспівують. Це з їхньої подачі на Ямайці нині карнавал.
— Карнавал? Невже під соку[585]?
— Еге.
— І відколи це Ямайці запали на соку?
— Відтоді як усім закортіло до всирачки танцювати на вулицях у одних трусах і ліфчиках. Ви що, про карнавал не чули?
— Ні.
— Отже, і батьківщину не провідуєте. Або ж у рідних краях у вас немає рідні. Ви хоч газети читаєте?
— Ні.
— Отже, тікаєте від спогадів.
— Що?
— Не зважайте. Сподіваюся, ви хоч діток своїх ростите як ямайців, а не як америкосівських телепнів.
— У мене не... Так-так, звісно.
— Добре. Добре. Як там у Біблії: «Привчай юнака до дороги його, і він...»[586]
Та я вже не слухаю. Сиджу в маленькому ямайському ресторанчику і не слухаю, як оцей мужлай навчає мене бабусиної мудрості. Але, чорт забирай, курка справді чудова: з брунатно-золотистою хрумкою шкіркою, а всередині — м’яка й соковита, ніби її спершу обсмажили, а потім пропекли. І рис із горохом як один цільний гарнір, а не оте лайно з «Попайзу»[587], яке потрібно ще й змішувати. Я вже на третину впоралася з бананом і була за крок від того, щоб причаститися сорелем — моїм улюбленим «домашнім» напоєм (навіть якщо це штучна, можливо, створена в хімічній лабораторії, токсична його версія).
— Ах ти ж довбане стерво. От бомбоклат!
Таких слів, вимовлених кимось окрім мене, я вже й не пригадаю.
— От же бомбоклат!
— Що відбувається?
— Погляньте, красуне. От стерво...
Я бачу лише каламутне зображення ямайського натовпу — знайомі до нудоти кадри, які зазвичай експлуатують усі останні п’ятнадцять років, коли роблять репортаж про події на Ямайці. Ті самі чорношкірі чоловіки у майках-«сіточках»; ті самі жінки, які снують туди-сюди; ті самі недолугі плакати з картону, нашкрябані людьми, що ледве вміють писати. Той самий армійський джип — то з’являється, то зникає з кадру. Серйозно, нічого нового.
— Ах ти ж бомбоклат...
Я збираюся запитати, що тут такого особливого, аж раптом погляд падає на рухомий рядок внизу екрана.
ДЖОСІ ВЕЙЛЗА ЗНАЙДЕНО СПАЛЕНИМ У ТЮРЕМНІЙ КАМЕРІ
Чоловік робить звук гучнішим, але я все одно нічого
