Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

— Не роби це частиною розповіді, де ти запитуєш «що, коли я відмовлюся?». Моє терпіння на межі, та й Рен-Доґ онде занудився.

Юбі встає і відходить до Рен-Доґа. Про що вони там перешіптуються, я не знаю, але Рен-Доґ відразу після цього йде. За кілька секунд унизу відчиняються й зачиняються вхідні двері. Юбі повертається до мене й сідає. Ще ближче. Одеколон «Кул вотер»: я знав, що рано чи пізно розпізнаю. Цього разу Юбі присувається майже впритул і майже шепоче, і його голос хрипкий.

— Я ось усе думаю: якщо за тобою прийшов Тоні Паваротті, це означає: хтось за тобою його послав. Це міг бути тільки Папа Ло або Джосі Вейлз. Але Папа Ло був до самої смерті вірний мирові; отже, лишається Джосі Вейлз, тут і гадати нічого. Так чому ж Джосі хотів тебе вбити?

— Ти справді думаєш, що я відповім?

— Так, я справді думаю, що ти відповіси.

— Що це? Фіґня типу «я-однаково-помру-тож-бодай-сповідуюсь»?

— Фіґня? Братику, мені подобається, що ти й досі раз у раз вставляєш ямайські слівця. Отже, не забув... Щодо твого вбивства: я не бачу для нього причини зараз, коли я вже чітко висловив усі свої побажання. До речі, Джосі Вейлз тепер теж довго нікого не торкнеться, в кожному разі — тебе.

— Він тобі про мене щось розказав?

— Що хтось, такий, як ти, підліз до нього. Він не пам’ятав твого ім’я, просто сказав, що якийсь білий хлоп з «Роллінг стоуна» дізнався надто багато про наркоту. Тож Джосі й послав Тоні його прибрати. Однак роки не збігалися, і жоден білий мен не міг тоді знати нічого про справи з наркотою, хай би яким розумним він був. Ну і зрозуміло, раз ти вбив його найкращу людину, то навіщо ризикувати ще однією? До того ж ти відразу після цього зник. Так чи інак, але Джосі Вейлз — у тюрмі, і живим йому звідти не вийти. Тож я хочу дізнатися, що ж за лайно ти тоді нарив, раз він спробував убити тебе — білого, та ще й з Америки. І це в сімдесят дев’ятому! Тобто, дідько, Джосі ж тоді переступив усі п’ятнадцять табу.

— Але ж ти сам — зі «Шторм-групи». Хіба ти на нього не працюєш?

— Хлопче, я не працюю ні на кого. І вже поготів на якогось там щура з Кінгстонського гето. Цей бомбоклат навіть книжку-розмальовку не вчитає, а ще вважає себе довбаним розумником. Але врахуй, білий хлопе: втретє я не питатиму.

— Я... Я лише через кілька років зрозумів, що того хлопця він прислав. На Ямайці тоді стільки всього творилося, стільки кипіло різного лайна, що це міг організувати хто завгодно, навіть довбаний уряд. А той хлопець змусив мене зрозуміти... От дідько! Не знаю, навіщо ти мене про це розпитуєш, — ти ж із ним заодно, тож, напевно, сам усе вже знаєш. Може, ти це лайно разом з ним і затівав.

— Яке лайно? Яке конкретно лайно?

— Співак. Убивство Співака. Це ж він у нього стріляв, у Співака.

— Що ти сказав?!

Не встигаю я відповісти, як він схоплюється й починає кружляти навколо мене.

— Що ти сказав, мудило?!

— Що це він сімдесят шостого року стріляв у Співака.

— Тобто — він був у тій банді? Босе, навіть я знав, що це відморозки з Копенгагену намагались його вбити. Хоча я ніяк не сподівався, що...

— Я про те, що постріл зробив саме він. Постріли.

— Звідки, бомбоклат, ти це знаєш?

— Я кілька місяців по тому брав у Співака інтерв’ю. Всім відомо, що йому поцілили в груди і в руку, правильно? Правильно?

— Правильно.

— А на той час лише троє були в курсі, що, зроби він у той момент вдих замість видиху, куля влучила б йому прямо в серце. І були ці троє — хірург, сам Співак і я.

— І що?

— Я вирушив у Копенгаген — взяти інтерв’ю в донів щодо того мирного договору сімдесят дев’ятого року. І коли розмовляв з Вейлзом, то ненароком спливла тема Співака. Він сказав, що це чисто випадково Співак отримав кулю в груди — а не в серце. Що куля пройшла на якісь півдюйма збоку. Цього він тоді знати не міг, якщо тільки сам не був лікарем, Співаком, мною або...

— Стрільцем.

— Еге ж.

— Бомбоклат! Сраний бомбоклат, юначе мій... Я цього не знав.

— Тепер ти мене шокуєш. Я ж думав, про це знають усі, хто був пов’язаний з Вейлзом.

— Хто тобі сказав, що я пов’язаний з Вейлзом? Коли я організовував бізнес у Бронксі, де, в біса, був Вейлз? Ти довше за мене знаєш, хто стоїть за цим, — поки я думав, що це дехто інший.

— І хто ж?

— Кумедно: він єдиний, хто, як мені відомо, досі живий.

— То це ж Вейлз...

— Та ні.

— Що ти маєш на увазі?

— А тобі відомо, містере Пірс, що Співак одного з тих хлопців простив? І не лише простив, а ще й узяв із собою в тур та ввів як брата у своє найближче оточення.

— Що за срань, серйозно? — Градус моєї прихильності до цього чоловіка йде різко вгору. — От дідько... Що ж сталося з ним?

— Зник, відразу після смерті Співака. Розумів, що для нього це все може кепсько скінчитися.

— Він просто зник? Просто так?

— Пірсе, насправді ніхто ніколи просто так не зникає.

— У мене є знайомі чилійці, з якими я можу тебе познайомити.

— Що?

— Нічого.

— Знаєш німецьку?

— Та слухав якось краут-рок[581]... А так — ні.

— Шкода. Ти хотів історію, ось тобі історія. Всі, хто намагалися вбити Співака, загинули — крім одного.

— Але ж Джосі Вейлз не...

— Єдиний, хто міг лишитися живий, зник вісімдесят першого року, і ніхто не знає куди. Тільки я знаю.

— І куди ж?

— Та тобі ж не цікаво.

— Чому, дуже цікаво. Справді. То де він?

— Як я сказав, тобі не цікаво.

— А я кажу: так. Звідки ти знаєш, що мені не цікаво?

— Бо я щойно тобі сказав, де він. Але не турбуйся. Ця тема для тебе, мабуть, заважка. Може, коли-небудь хтось напише про це