Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
— Шістнадцятого квітня.
— Овен. Довбана астрологія.
— Як гадаєш, чи з’являться довжелезні некрологи, щоб усі плакали, коли про мене зніматимуть фільм?
— Друже, я б на це не сподівався.
— То як...?
— Та ти не переймайся.
— Як?
Я підходжу до ґрат і простягаю руку:
— Ковтни їх.
— Це що ще за бомбоклат?
— Просто ковтни.
— Ні. Відвали.
— Джозефе, налий водички і ковтни оці срані пігулки.
— Це що за довбані какавельки?
— Mijo, послухай. Мені чітко дали зрозуміти, що ти повинен помучитися. Я не з тих, хто порушує інструкції, але цього разу я їх порушую.
— А швидко завалити ніяк не можна?
— Ні.
— І як діють ці пігулки? Як чари, що звільнять мене від мук?
— Ні. Як чари, від яких тобі стане байдуже.
— Г’споди Ісусе, Льюїсе... Г’споди Ісусе, Господи Ісу...
— Друже, припини, між нами не місце сентиментам. Не тут і не тепер.
Він бере пігулки і відходить назад у темряву. З крана тече вода. Чути, як наповнюється кружка, але не чути, як він п’є. Ось він повертається, бере матрац і кладе його на ліжко. Знову дивиться на мене і лягає на спину. Я дивлюся, слухаю його розмірене дихання, вдих-видих, вдих-видих, як він витріщається на стелю. Він лежить на спині, зі схрещеними на грудях руками, і я хочу йому сказати: «Mijo, не варто поводитися, наче ти вже в труні». Але з цією людиною я вже так наговорився з сімдесят шостого року, що більше вже нема чого казати.
— Скільки ще?
— Уже недовго. Не мовчи.
— Льюїсе...
— Так, mijo.
— Я іноді про нього думаю.
— Про кого?
— Про Співака. Про ту пісню, що вийшла вже після його смерті. «Солдати бафало». Наводить мене на думки.
— Мені вже п’ятдесят два — застарий для думання. Шкодуєш, що намагався його вбити?
— Що? Ні. Шкодую тільки, що він страждав. Загинути від пострілу було б значно легше. Іноді мені здається, що таких, як він і я, ріднить, мабуть, те, що називається «приреченість». Хай би що ми починали, воно може закінчитися тільки з нашою смертю. Не забувай, що ось цей чоловік з гето мав неабиякий розум.
— Джозефе, це про мене забудуть. Згадай: я ж ніби й не існую.
— Докторе Лав, а ось я б хотів, щоб знову був сімдесят шостий рік. Ні, краще — сімдесят восьмий.
— Що такого грандіозного було в сімдесят восьмому?
— Та все, братчику. Усе. Ми ж із тобою...
Для того щоб він вирубився, було достатньо однієї пігулки, але я не збирався ризикувати. Тож чекаю ще двадцять хвилин, після чого дістаю з кишені ключ і відмикаю двері камери. Усім відомо, що кажуть про поранених левів у клітках.
Одинадцять
спершу про тих крекерів навіть з насолодою читав. Мовляв, треба ж таке, хтось цих покидьків ще й за людей вважає, а всі ці історії про повернення до «людської подоби» дадуть білим жінкам привід зайвий раз поговорити про те, які вони зворушені й подібне лайно. Але потім ти сам усе споганив, бо почав гратися в детектива.У відповідь я мовчу. Я не дивлюся ні на нього, ні на Рен-Доґа, ні на підлогу та «Нью-йоркер», що ось-ось вислизне з рук.
— Для того, хто не знає, чи протягне він ще десять хвилин, тримаєшся ти, як кажуть білі, нахабно.
— Схоже, білі викликають у тебе надзвичайну цікавість.
— У мене взагалі багато що викликає цікавість. Приміром, як я вже питав, де в тебе в цій частині про вбивство номер чотири?
— Ти хочеш, щоб я відповів?
— Ні, я хочу, щоб ти станцював реп. Як думаєш, чого я хочу? — Ну, починаючи з якогось моменту, сюжет вимагає розширення. Не можна просто тримати розповідь в єдиному ракурсі, їй потрібен обсяг. Лайно не стається просто так, у вакуумі, є кола, брижі й наслідки. Але навіть при цьому всьому зовні існує й обертається цілий світ — незалежно від того, робимо ми щось чи ні. Інакше це лише сухий звіт про якесь лайно, що відбулося отам і отоді, — а про таке можна дізнатися і з нічних новин. Але, скажімо, Моніфа, перед тим як дістати кулю, десь же придбала ту дозу крека, а той, хто її продав, перекупив крек із третіх рук. Так формується ланцюжок, а з ним — і сюжет.
Зі мною на кухні тільки Юбі та Рен-Доґ, іншим, мабуть, стало нудно. Але навіть Рен-Доґ — і той подався до холодильника за соком манго, який, як він сам казав, був залишив мені. Увесь цей час я повторюю собі, що нова ситуація не менш небезпечна, ніж десять хвилин тому. Це лише зовні вона розрядилася: зграя кілерів освоїлася в моєму домі, і складається враження, ніби я в якомусь реперському відео. Та я приходжу до тями, щойно відчуваю свої мокрі труси. Чи коли з болем розліплюю губи. Чи коли ковтаю слину.
— Спершу головне. Усе те лайно, що ти пишеш про «Шторм-групу», по суті — вигадка. Почну з того, що Фаннібой — із Восьми Провулків, і він, як і раніше, там, тож не може бути у «Шторм-групі». І хто сказав тобі, що нас називають «Шторм-групою» тому, що ми — як ти пишеш — зрізуємо наших ворогів і випадкових свідків градом куль? Тоді ми мали б називатися «Град». А ти від когось із нас чув слово «град»? Отже, збрехав. Що ти взагалі собі дозволяєш? А я ось вважаю, що назву «Шторм» ми вибрали тому, що «ураган» — просто занадто довге слово.
— Маю джерело.
— Твоє джерело.
— Воно нічиє.
— Гляньте, як він шляхетно намагається захистити Тристана Філліпса. Ти певен, що він стосовно тебе — такий самий?
— Це він вас на мене навів?
— Не те щоб він не вмів тримати секрети взагалі... Та хто ти такий, щоб він беріг твої? Дідько, коли в тебе вийшла перша частина, двоє моїх людей, які раніше водилися з «Донами», пригадали, як Тристан розказував про тебе і йому було тоді все одно, чиї вуха поруч. Братане, серйозно: тобі не завадило б подбати про зміну зовнішності. Вони зиркнули на
