Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
— У Копенгагені — кипить, як у пеклі. І це ж майже день у день, як поховали його сина? Боже, змилуйся...
А рядок на екрані все біжить і біжить: ДЖОСІ ВЕЙЛЗА ЗНАЙДЕНО СПАЛЕНИМ У ТЮРЕМНІЙ КАМЕРІ * ДЖОСІ ВЕЙЛЗА ЗНАЙДЕНО СПАЛЕНИМ У ТЮРЕМНІЙ КАМЕРІ * ДЖОСІ ВЕЙЛЗА ЗНАЙДЕНО СПАЛЕНИМ У ТЮРЕМНІЙ КАМЕРІ * ДЖОСІ ВЕЙЛЗА ЗНАЙДЕНО СПАЛЕНИМ У ТЮРЕМНІЙ КАМЕРІ.
— Слідів злому немає, всередину нікого не пускають; ніхто не може сказати, як він спалахнув. Може, сам себе якось підпалив. Біс його знає. Хоча мені не віриться...
— А це точно він?
— Ну а хто ж іще? Ще хтось на ім’я Джосі Вейлз — у центральному блоці новин? Лайно... Дідько... Вибачте, леді, мушу відійти, треба декому подзвонити. Тож... Леді, з вами все гаразд?
Я встигаю вибігти з дверей якраз у той момент, коли з рота струменем б’є блювота і заливає тротуар. Хтось через дорогу, мабуть, спостерігає, як з мене вилітає шматками курка джерк — але в цей самий час мій шлунок викидає з мого єства, здається, все життя. З ресторанчика ніхто не виходить, хоча я добряче напаскудила біля дверей. Стояти прямо не вдається: шлунок спазмує і змушує мене згинатися, хоча блювоти вже немає. Врешті я повертаюся всередину, мовчки беру сумочку і виходжу. Чоловік за стійкою, дякувати Богові, не каже ні слова.
Я вже дві години вдома, на дивані, перед увімкненим телевізором, — але й досі не розумію, на що дивлюся. Не думаю, що колись бачила засмажену людину. Треба купити покривало на диван. А ще не завадило б картину для вітальні. І гарну рослину — краще штучну, — усе живе в мене загине. На моїх колінах уже кілька хвилин лежить телефон. Коли на екрані починають бігти титри, він починає дзвонити.
— Ало?
— Мем, з’єдную з абонентом.
— Дякую вам, дякую.
Мої руки тремтять так відчайдушно, що слухавка клацає об сережку.
— Ало? Ало? Ало, хто говорить?
Мої руки тремтять, і я знаю: якщо зараз нічого не скажу, то кину слухавку ще до того, як вона заговорить.
— Кіммі?
Подяка від автора
Ще до того як я зрозумів, що писатиму роман, попередніми дослідженнями для нього вже займався Колін Вільямс. Частина його тяжкої праці представлена в цій книжці, а ще більша, гадаю, з’явиться в наступній. На той час, коли естафету в дослідженні підхопив Бенджамін Войт, у мене вже склалася канва оповіді навіть з’явилося кілька написаних сторінок, але до роману було ще далеко. Проблема полягала в тому, що я ніяк не міг визначитися, про кого ж саме ця історія. Чернетка за чернеткою, сторінка за сторінкою, персонаж за персонажем, — але все ще не було ні чіткої лінії, ні сюжету, взагалі нічого. Аж поки якось у неділю, в ресторані «Дабл’ю-Ей Фрост» у Сент-Полі, Рейчел Перлметер не запитала мене за вечерею, чи треба взагалі, щоб цей роман був про одну людину? А також, чи давно я перечитував «У свою останню годину» Вільяма Фолкнера? Можливо, не такими словами, — але ж ми розмовляли ще й про Марґерит Дюрас, що спонукало мене прочитати її роман «Коханець». Та весь цей час переді мною була моя книга: наполовину і повністю сформовані персонажі, різнопланові сцени, сотні сторінок, які потребували послідовності та доопрацювання. Роман, що мав постати з самого тільки голосу. Принаймні я вже знав, що сказати іншим моїм помічникам, Кеннету Барретту та Джисону Чою, куди їм спрямувати свій дослідницький пошук і що саме шукати. А тим часом, завдяки гранту на подорожі та дослідження від коледжу Макалестер, де я викладаю, я й сам міг зробити досить таки багато. Скажу чесно: без розумних і творчих студентів, які мені постійно кидали виклики, а також без сильної підтримки кафедри англійської мови, ці чотири роки, витрачені мною на написання роману, не принесли б стільки успіху чи задоволення. Не завадила й річна творча відпустка. Значну її частину я витратив на написання роману у французькій каварні на Саут-Бічі (Маямі), завдяки гостинності та безплатному пансіону від Тома Боррапа і Гаррі Вотерса-молодшого, які (стукаю по дереву) ще можуть виставити мені рахунок, попри те що я постійно вигадую причини, щоб зупинятися саме в них. Фактично чернетка, яку я в підсумку надав своєму чудовому агентові Еллен Левін і чудовому редакторові Джейку Моррисі, була написана неподалік від того самого пляжу. А до них, безумовно, був Роберт Мак-Лін, читач першої чернетки і, як і раніше, єдиний, кому я довіряю вичитувати свої рукописи ще в процесі їх написання (хоча він усе ще дивується навіщо). Мій незрівнянний читач останньої чернетки, Джеффрі Беннетт, відредагував рукопис до того, як відніс його у видавництво, де вніс додаткові правки — у неточний опис маршруту з аеропорту Кеннеді до Бронксу. А завдяки Марті Діктон моя недолуга англійська була перекладена на кубинську версію іспанської, хоча я чомусь вирішив, що підійде й мексиканська версія. Письменникові властиво відволікатися і сумніватися у власних силах, тому я хочу подякувати Інґрид Райлі та Кейсі Джаррин за міцну дружбу, підтримку, а іноді й підсрачники, які теж надихали. Дякую своїм рідним та друзям, а мамі, гадаю, варто пропустити четверту частину цієї книжки.
МАРЛОН ДЖЕЙМС народився 1970 року у Кінгстоні, Ямайка.
Лауреат низки престижних літературних премій, серед них — Букерівська премія за роман «Коротка історія семи вбивств» (2014). Роман «Коротка історія семи вбивств» — про історію замаху на музиканта Боба Марлі у 1970-х роках, заснований на реальних подіях, охоплює три десятиліття й переносить читача в найкримінальніші роки на Ямайці.
Джеймс викладає англійську мову і творче письмо в одному з коледжів у Сент-Полі (США, штат Міннесота). У доробку письменника ще два романи — «John Crow’s Devil» (2005) і «The Book of Night Women» (2009).
Примітки
1
Реґі (англ. reggae) — напрям
