Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

В цю хвилину вже не стало нічого чути за стукотінням коліс — поїзд із швидкістю тридцять кілометрів котився з уклону і вже рівнявся з будкою.

— Петарди! — встиг лише гукнути Стах. І саме в цю секунду кілька сухих випалів злились в один.

Слідуючої хвилини враз вибухло стільки звуків, стільки різних звуків, що вони немов вдарилися один об один, один одного збиваючи й знищуючи. Відразу це був скрегіт металу і хрускіт розтрощеного дерева, але зараз же стався сильний і короткий металевий брязкіт, і в ту ж мить вибухло потужне, скажене шипіння — вереск пари, що видиралася з щілин. Потім довгий, нескінченний брязкіт буферів — з початку поїзда в самий кінець — закінчив усе. Тільки пара вищала ще десь попереду та страшно кричав людський голос — страшно і голосно, немов у порожнечі або в тиші.

Золотар нахилився над мішком і змахнув бомбою над головою.

— А люди? — почув він голос Варки.

— Німці! — закричав він. — Окупанти! — пошпурив він. — Вороги!

Блиснуло коротко й страшно, і гучний вибух розкраяв і тишу, і чорну піч.

Стах розмахнувся теж, і другий вибух розітнувся секундою пізніше. Короткий спалах вогню видер з ночі темний обрис нахиленого набік паровоза, два червоні вагони один на одному: PZnD, значилося крейдою на кожному, Prowiantzug nach Deutschland. Золотар розмахнувся втретє, і Стах зразу ж кинув ще дві. В цей час і Піркес уже розмахнувся і кинув, але його бомба впала кроків двадцять попереду. Її вибух кинув вихором повітря й землі просто в лице. Золотар відчув, що лоб йому заливає чимсь гарячим і швидким. Він обтер лоб і протер очі рукою. На лобі запекло: його поранило скаллям бомби у лоб.

— Біжімо! — підбіг Стах. — Горить!

Темінь ночі довкола розбитого поїзда немов порідшала. В прольоті між паровозом і купою перекинутих вагонів світилося. Язик полум'я раптом виплигнув звідтіля, і вибух іскор приснув угору. Запальні бомби дійшли свого — поїзд починав горіти.

Тої ж хвилини вдарило кілька пострілів, і кулі задзижчали десь високо через ліс. Варта поїзда опам'яталася після першої несподіванки і схопилася стріляти в темінь ночі навмання. Стрільці не могли зразу визначити, навіть з якого боку був ворог. Стах розмахнувся і кинув ще гранату. Вона розірвалася з гучним вибухом.

Зразу за будкою вони звернули на дорогу і звідти у долину. В низині всі звуки враз немов відійшли далі — зробилися тихші та м'якші. Шипіння пари вже майже кінчилося. Зграї птахів, сполошені гуркотом вибухів і стріляниною, метушилися з пронизливими криками угорі. В селі за лісом часто бив церковний дзвін — на гвалт.

Вони бігли так, що давило в грудях і затискало серце. Кров заливала Золотареві очі, і він не міг ніяк її стерти з лиця. Постріли все пахкали позаду — кумедні й безпомічні, мов дитячі. Рожева заграва здіймалася з-за лісу, мов передсвітанок, і в ній тремтіла хвиляста лінія лісових верхів'їв.

Долиною йшов вітерець, і він приніс пах горілого зерна. Окупанти не їстимуть заграбованого хліба!..

Це була перша в житті студента Сербина сходка[442]. Студентська сходка!

Хрисанф Сербин мріяв студентською сходкою з третього класу гімназії. Старостат! Земляцтва! Нелегальні гуртки!

Амфітеатр аудиторії «В» вирував і шумував. На нижніх ослонах метушилися молодики — вчорашні гімназисти — в новеньких тужурках з золотими вензелями на зеленому бархатному полі наплічників. На горішніх позаду — десь там, під самісінькою стелею, — в гімнастерках і френчах, з «Георгіями» на грудях, з чорними пов'язками на порубаних обличчях, з порожніми рукавами чи на костурах тісно засіли демобілізовані. Біля кафедри внизу збилися старі студенти. В їх натовпі переважали косоворотки й обтріпані тужурки без погонів. Ї всі гукали враз, всі намагалися перекричати всіх, і гамір видирався крізь двері в коридор, а там зустрічали його оплесками, схвальними вигуками чи ревом осуду всі ті, що вже не змогли вміститися в аудиторії.

Промовляти намагався молодий бородатий студент.

— Ми вимагаємо твердої влади! — репетував він і гатив кулаком об стіл.

— К чортовій матері! — ревів гурт від вікон. — За що боролись?!

— Твердої влади! — вже вищав бородатий молодик. — Інакше знову анархія! А за анархією чорна реакція!

— Ура! — лементували з нижніх ослонів, і коридор з-за дверей відповідав свистом і оплесками.

— Росія гине! — гукали офіцерські френчі з-під стелі. — Ми лили за неї кров!

— На світі є тільки одна Росія! Радянська Росія! — відповідали вигуки з гурту внизу. — А ви лили кров за царя і сестер-жалібниць!

Регіт вибухнув і гучно покотив з амфітеатру до коридора.

На