Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
— Ти знаєш, чого мені треба від тебе? — скрикнула вона.
— Сорочки для божевільної, — відповів він.
— Ні! Моїх грошей! — гукнула моя бабуся. — Агнес, серце моє, поки я гадала, що ваш батько розтратив їх, я ані слівцем не хотіла обмовитися про те, що вони віддані були сюди, і я навіть Тротові, хай сам підтвердить, нічого не сказала. Але тепер, коли я знаю, що цей негідник повинен нести відповідальність, тепер я вимагаю моїх грошей! Троте, піди забери їх у нього!
Чи уявляла собі моя бабуся в цю хвилину, що її гроші лежать за комірцем в Урії? Цього я не можу сказати напевно, але вона так трусила його, ніби насправді бачила їх там. Я поспішив розборонити їх і запевнити її, що ми постараємося забрати в нього все, що він незаконно привласнив. Почувши ці запевнення і поміркувавши, бабуся моя заспокоїлась. Але загалом, її зовсім не вивела з рівноваги ця сцена (чого не можна було сказати про її чепець), і бабуся спокійно сіла знову на своє місце.
Тим часом місіс Гіп, плачучи, благала свого сина бути смиренним, ставала навколішки по черзі перед кожним із нас і обіцяла безліч найнеймовірніших речей. Нарешті Урія посадив її на стілець і, тримаючи за руку, злісно глянув на мене і сказав:
— Чого ж ви тепер хочете?
— Я вам скажу, що тепер необхідно, — сказав Тредльс.
— Хіба в цього Копперфілда нема язика? — прогарчав Урія. — Я дорого заплатив би, якби ви, не збрехавши, сказали, що язик у нього відрізаний.
— Мій Урія стане смиренним! — волала його мати. — Не слухайте, що він каже, добрі джентльмени!
— Ось що тепер необхідно, — сказав Тредльс. — Насамперед ви повинні мені в цю ж хвилину віддати акт про вступ ваш у товариство, разом з борговим зобов'язанням на рухоме майно.
— Припустімо, що в мене нема цього акту, — сказав Урія.
— Але він у вас є, — відказав Тредльс, — і тому, бачите, ми цього припускати не хочемо.
Мушу визнати, що в цьому випадку я вперше віддав належне світлій голові і твердому, терплячому, практичному розумові мого колишнього шкільного товариша.
— Потім, — вів далі Тредльс, — ви повинні приготуватися віддати до останнього пенса все, що захопило ваше зажерливе грабіжництво. Всі книжки, всі папери в справах контори повинні зберігатись у нас, а так само і всі ваші книжки, рахунки і нотатки. Одним словом, все, що тут є.
— Хіба це необхідно? Я щось не певен! — сказав Урія. — Мені потрібний час, щоб обміркувати це.
— Безперечно, — відповів Тредльс. — Але тим часом, поки справа влаштується на наше задоволення, ми ці речі затримаємо в себе і попросимо вас... коротко кажучи, змусимо вас... сидіти у вашій кімнаті і не зв'язуватися ні з ким.
— Цього я не зроблю! — сказав Урія, вилаявшись.
— Мейдстонська тюрма — безпечніше місце, — зазначив Тредльс, — і хоч закон, можливо, повільніше задовольнить нас і, можливо, не з такою повнотою, як це можете зробити ви, але нема ніякого сумніву, що він покарає вас. Боже мій! Ви знаєте це не гірше за мене! Копперфілде, чи не будеш ти ласкавий піти до Гільдгола і привести пару поліцаїв?
Тут місіс Гіп знову зарепетувала і впала навколішки перед Агнес, благаючи її заступитись, і голосно кричала, що вона дуже смиренна, і що все правда, і якщо він не погодиться, то вона сама зробить усе, чого ми вимагаємо, і навіть значно більше. Вона мало не збожеволіла від страху за свого улюбленця. Спитати, що він зробив би, якби мав хоч трохи мужності, означало б спитати, що зробив би бридкий пес, якби мав душу тигра. Він був боягузом з голови до п'ят і виявляв тут усю свою нікчемну душу в понурості і смертельному переляку.
— Стоп! — гаркнув він і обтер обличчя рукою. — Мамо, не ревіть! Гаразд, хай візьмуть контракт. Піди, принеси.
— Чи не допоможете ви їй, містере Дік? — сказав Тредльс. — Будь ласка.
Пишаючись дорученням і розуміючи всю його вагу, містер Дік супроводив стару, як вівчарка супроводжувала б вівцю. Але місіс Гіп завдала йому небагато клопоту: вона незабаром повернулась і принесла не лише контракт, але й шкатулку, де він зберігався, і де ми знайшли розрахункову книгу та різні папери, які згодом стали нам в пригоді.
— Гаразд, — сказав Тредльс. — Тепер, містере Гіп, ви можете йти, щоб обміркувати своє становище. Особливу увагу зверніть на те, що... я оголошую вам це від імені всіх присутніх... вам лишається тільки один спосіб, що його я вже мав честь пояснити вам, і це необхідно виконати без зволікань.
Урія, не підводячи очей і тримаючи руку на підборідді, прослизнув до дверей і, спинившись на порозі, сказав:
— Копперфілде, я завжди ненавидів вас. Ви завжди порушували мій спокій, ви завжди були проти мене.
— Здається, я вже пояснив вам якось раніше, — сказав я, — що ви, через свою зажерливість і підступність, завжди були проти цілого світу. Вам, мабуть, корисно буде на майбутнє запам'ятати собі, що досі на світі ще не бувало зажерливості і підступності, які не переходили б через край і не занапащали б себе самих. Це так само певно, як смерть.
— Або так само певно, як те, чого вчили нас у школі (у тій самій школі, де я набув так багато смиренності): від дев'ятої до одинадцятої години, що праця — прокляття, а з одинадцятої години до першої нам тлумачили, що праця — благословення, і радість, і гідність, і казна-що, га? — сказав він, бридко посміхаючись. — Ви проповідуєте так само послідовно, як і вони. До чого призвела мене смиренність? А проте без неї, гадаю, я не встиг би обкрутити мого джентльмена-компаньйона. Мікоубере, старий дурню, з тобою я ще розквитаюся!
Містер Мікоубер поглядав на нього і на його простягнутий палець з верховин гордої величності, поки Урія не зник за дверима, а потім він звернувся до мене з пропозицією «бути свідком відновлення взаємної довіри між ним і місіс Мікоубер». Після цього він і всю компанію запросив на це зворушливе видовище.
— Завіса, яка довгий час була між місіс Мікоубер і мною, тепер упала, — сказав містер Мікоубер, — мої діти і винуватець їхнього народження знову можуть зійтися на рівних умовах.
Ми всі були дуже вдячні йому і всі бажали показати це, наскільки дозволяли справи і хвилювання кожного. Отже, ми, мабуть, пішли б усі, якби Агнес не треба було повернутись до батька, що досі був дуже хворий, і якби не треба було ще комусь лишитися наглядати за Гіпом. Цю останню справу взяв на себе Тредльс, а моя бабуся, містер Дік і я пішли до оселі містера Мікоубера. Поспішно прощаючись з милою дівчиною, якій я мусив стільки завдячувати, я згадав, від якого страхіття вона, можливо, врятована сьогодні, і відчув глибоку вдячність за поневіряння дитячих днів, що спричинилися до мого знайомства з містером Мікоубером.
Дім його був неподалік. Двері відчинялися з вулиці прямо у вітальню, і містер Мікоубер пройшов туди з властивою
