Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Старий будочник посміхнувся в сиві вуса:

— Старого інваліда-машиніста Нальчицького синок будете?

— Га?

— От на ймення тільки не пригадаю — не то Владислав, не то Броніслав… На хрестинах ваших гуляв у батька вашого. Помічником я тоді ще по молодості літ їздив…

— Станіслав, — муркнув Стах, — а Броніслав — то старший брат. Перехильнули, мабуть, дяденька, на хрестинах — таке з немовляти вийшло, хоч назад йому мову відбирай: де баюра, там і він з вудкою.

— Та невже? — спочутливо покивав головою будочник. — Казимиру Сигізмундовичу неприємність. Добрий був машиніст. Ї чоловік нічого собі, правильний — бджоли любив розводити і щепи викохував. Порається ще?.. По батьковій вдачі і вас признав — батько у вас теж як до мови, то в сусіди не позичає…

— Такий вже наш рід: кожне батько, кожне й дід…

— Ат! — стяг з очей червону маску і кинув її сердито на стіл Золотар. — Жарко, промокла вся…

Собака за порогом коротко загарчав. Золотар схопився і зробив крок до дверей. Від поруху вогник каганця заблимав, і по стіні заплигали довгі, покривлені тіні.

— То нічого, — сказав будочник, — то він на мишу. На чужого чоловіка Сірко не так гарчить. — Будочник звівся крекчучи. — Піду й собі гляну на вогні. — Він узяв ліхтар, засвітив його трісочкою від каганця і вийшов, грюкнувши дверима.

Стах підійшов до кутка і перемацав ще раз знаряддя, яке стояло там, — три ломи, три кайла, три ключі. Потім знову сів і вийняв цигарку.

— Не страшно хіба? — запитала будочникова дружина, осміхаючися.

— На печі страшно, як у лісі вовки виють…

— То правда, — засміялася жінка. — Олько, не підходь^ кому кажу?

Стах перехопив дівчинку і поставив її поміж колін. Маску він теж уже зняв. Злегка він зробив дівчинці «грушки». Дівчинка засміялася. Стах ухопив її за чубчик:

— Як тебе звать?

— Ай! — скрикнула дівчинка.

— Хіба Ай! А мама казали — Олька?

Дівчинка залилася веселим сміхом. Стах посадив її на коліна і загойдав.

— Ішла баба дубнячком, зачепилась гапличком, сюди смик, туди смик: одчепися, мій гаплик… Ану, проказуй та тільки ж скоро: наша перепеличка мала й невеличка під полукіпком випідпадьомкалася…

Дівчинка зайшлася реготом.

— Перепелицька… випід… Не мозу! — заляскала вона в долоні.

Стах відкрив рота, щоб затараторити ще якусь скоромовку, та двері рвучко відчинилися, і будочник швидко ступив через поріг. За ним, торсаючи хусточку на голові, вскочила Варка — шустра й метка.

— Засвітив… — почав був будочник, віддихаючись, та вже Варка перебила його:

— Вже… кліпає… раз засвітив… тоді вдруге і третє… Вже!..

Стах, Золотар, Піркес — він був третій — схопились і кинулись в куток до знаряддя. Піркес вхопив в оберемок усе і з натугою скинув собі на плечі.

З усім знаряддям вони мерщій попростували до дверей.

— Стійте ж, — перепинив їх старий будочник, — хлопці, що ж ви?.. Як умовились!.. — Він перепинив їм шлях до дверей, простягаючи в'язку мотузок. Руки в нього тремтіли. Жінка його заметушилася, дрібно хрестячись.

Піркес сердито буркнув щось і скинув ломи на долівку.

— Мерщій!

Всі втрьох вхопили мотузки, сквапно розкручуючи звиви. Будочник простягся на ліжку, жінка, осміхаючись і немов соромлячись, нерішуче сіла поруч.

— Господи, гріх такий!..

Золотар накинув їй петлю через плечі і швидко затяг зашморг через груди.

— Руки, руки… — прошепотіла вона, часто дихаючи йому в лице, — руки ж обкрутіть, а тоді усю довкола, щоб встати не можна було…

Піркес тим часом вже обкручував будочника з ніг до голови, мов ковбасу. Стах, вагаючися, держав мотуз над маленькою Олечкою.

— Треба, треба! Крутіть! — захвилювався будочник. — А то скажуть: мале ж на Пост збігати могло, чого ви її не послали? Крутіть, хай хоч як, а крутіть…

— Гляди, — посміхнувся й Стах, — плакати, Олечко, не будеш? Вранці ляльку тобі принесу… І цукерок… аж дві… Тихо лежи, я легенько… — Він обкрутив злегка дівчинку мотузком і попробував, чи не ріже де. Черга прийшла до Варки.

— А може, мене не треба? — змолилася дівчина. — Я з вами піду! їй-богу? А тоді в лісі й пересиджу… Га? Немовби й вдома не була? Га? Будьте такі ласкаві…

Дівчині дуже хотілося побігти зразу ж назад, туди, на насип.

— Хай! — вирішив будочник за всіх. — Тоді за годину на полустанок побіжить… — Він покрутив головою, щоб розширити мотузку довкола шиї. — І немов людей сповістить… Роти ж, роти позатикайте клоччям… он там, у кутку…

За хвилину Стах, Золотар і Піркес були вже надворі. Варка притримала Сірка, і, згинаючися під важкою ношею знаряддя та бомб, вони побігли вгору на насип. Варка нагнала їх зразу ж.

— Давайте, я понесу! — Вона взяла в Піркеса ключі, і вони побігли вчотирьох.

Зліва з насипу було видно увесь полустанок. Червоні й зелені цяточки семафорів, освітлені вікна Поста, чотири жовтуваті перонні ліхтарі. Високий ліхтар біля блока то спалахував, то пригасав. Він блимав тричі вряд, тоді засвічувався на якийсь час і знову блимав тричі. Так і умовлено з агентом на Посту: тільки з станції буде повістка, що німецький маршрут пущений на