Лебедина зграя. Зелені Млини - Василь Сидорович Земляк

тут цапком, а насправді має людське ім'я і все, що мусить мати людина з ім'ям. В одну з таких сокровенних ночей, коли цапок розплакався під верстаком, хлопчина запитав його, ким той був до війни і хто він? Цапок промовчав, удав, що заснув, та Юдась вранці бачив великий сум в очах цапка та ледь вловимий посміх на його цапиній тварі, він, напевне, належав до великих людей і не міг а чи не хотів відкритися цьому маленькому втікачеві з Глинська. Хлопчина чекав, коли те станеться, та цапок з упертістю людини, яку переслідують, продовжував грати свою роль. Водив хлопчину на обіди до тих самих осель, куди до цього водив Фабіяна. Філософ не марнував на них, він–бо знав, що щедрість вавилонян меншатиме по мірі того, як затягуватиметься війна, обирав для себе пісніші обіди, хлопчину ж з цапком засилав до осель, щедрість яких перевірена була цілим його життям. Фабіян марнів, худ, зате вразлива душа його могла бути спокійна за Юдася. Одне непокоїло: щоб не над'їхав Месмер та не завважив на Вавилоні хлопчину з цапком. Один пильний погляд на хлопця міг би накликати біду і на наших дітей та і на весь Вавилон. Тому ці обідні години були для Фабіяна надто тривожними. Тож мав не з'їсти волосу в борщі й заодне пильнувати за дорогою з Глинська, що теж скидалася о цій порі на дві волосини, які хитро кралися у посивілих полинах до вітряків.

Одного разу Месмер приїхав на «опелі», але з вартою у фургоні. Солдати вивели з фургона фотографа, він поставив триногу, прилаштував на ній фотоапарат, потім заліз під чорне покривало, яким, напевне, користався і раніше. Месмер захотів панораму Вавилона, а те міг зробити лише професіонал. Помітивши фотографа біля вітряків, Вавилон захвилювався, заметушився. «Фотографують! Фотографують! Ховайте стрижених!» — попереджували сусіди сусідів. Ніхто не сумнівався, що то їх шукають, «стрижених». Потім «стрижені», хай і не ці, завше будуть нагадувати про переслідуваних. Фотограф знімав Вавилон з кількох точок, які обирав для нього Месмер, фургон перевозив фотографа з триногою, схоже було, що варта квапила його, але він подовгу залишався під покривалом, неначе шукав когось у Вавилоні. За якусь годину–другу вони облишили Вавилон, і вавилонські діти, вибравшись зі своїх схованок, припасених на такий випадок заздалегідь, знову могли почувати себе вільно.

Лише маленький Юдась, який тоді саме обідав з цапком у Рузі, ніяк не міг заспокоїтись. У фотографові він упізнав свого батька, упізнав по строкатій кепці, по тринозі, а потім жоден з фотографів не міг би так довго залишатися під чорним покривалом, як він. Коли якось Юдась іще там, у фотографії, запитав батька: «Тату, що ти там так довго робиш?» — батько відповів йому жартом: «Гроші, сину. Чим швидше я вийму голову звідтіля, то менше мені заплатять. Кожне велике ремесло має свою таємницю. Ніхто не бачить, що я роблю під покривалом. Можливо, я під ним сплю». Але ж сьогодні батько просто зловживав тим своїм способом заробітку, щоразу він залишався під покривалом так довго, що Юдасю здавалося, ніби батько під тим покривалом вже й помер.

Всю ніч Зема Ходас проявляв для них панораму Вавилона, за те вони були люб'язні з ним, дозволили працювати в тій фотографії, де все нагадувало йому про інші часи, про рідну домівку, про дружину і сина. Бетя зараз тулиться в яслах у глинському корівнику, і гадки не маючи, яким великим господарем цієї ночі відчуває себе Зема у рідному домі. Тут ніхто нічого не зачепив, нічого не пограбував, тут все так, як залишила Бетя, виходячи з дому останньою. Зема зовсім був розгубився, коли їм наказали залишити домівки, взяти найнеобхідншіе і йти на майдан. «Це кінець», — сказав Зема, взяв сина за руку і повів на майдан. Бетя ж замкнула хату, замкнула фотографію, опустила навіть жалюзі на вікнах. Фотографія була державна, то Бетя не знала, кому від неї вручити ключі. «Викинь!» — сказав їй Зема, але Бетя не послухалась чоловіка, тримала ключі при собі. І ось Зему викликали до самого Месмера, наказали відімкнути фотографію, взяти все необхідне, повезли у Вавилон. Зема не знав те і не міг знати, навіщо Месмеру та панорама. Лише здогадувався, що зацікавило Месмера на панорамі: їхні діти…

Над Вавилоном уже не було тепла, стояла синя прохолода, панорама виходила чиста, глибока, його старий павільйонний «Цейс» перевершив себе. Схоплено кожне деревце, кожну хатину, кожне віконце. Видно навіть ланцюги знаменитої вавилонської гойдалки на в'язках. Вони обірвані, одні дістають землі, інші погойдуються в повітрі. Під ними стоїть чиєсь дитинча, стоїть і зирить сюди, на це нещадне око. Чудненьке, що ж тут цікавого! Його Юдась нізащо не дозволив би собі чогось подібного, хіба ж він не бачить, хто привіз до вітряків його батька. Ось ще якесь хлоп'я перебігає вулицю. Високе, худе, чи не син Абрама–ковбасника. Так і є, то він, Абрамів Гриша, постать вийшла розмита, хлопчина біг щодуху, але апарат вихопив його штани у білу смужку, Зема упізнав хлопця по штанах. І велетенські черевики на ногах, апарат збільшив їх непомірно. І ще якісь люди у глибині, лише тіні від них, хапливі, сполохані тіні. Можливо, одна з них — його Юдась.

Можливо. Але ніяким експертам, ніяким знавцям людських рас його не впізнати. Батькові і радісно, й прикро заодне. Радісно, що син його не піймався на хитрощі Месмера, а прикро те, що сам він уже ніколи не побачить сина на цій панорамі, не впевниться, що той живий.

Зема не квапиться. У фойє, у кріслі для клієнтів з високою різьбленою спинкою, куняє вартовий. Рівно о дванадцятій ночі йому прийшла зміна, свіжий постукався у двері комірчини, де чаклував Зема, запитав: «Jude! Bist du hier?»[34] Зема не збирався тікати, був на місці, він усе ще боявся за сина. Вже наклеював на скло перші відбитки, збільшені, такі, як вимагав замовник.

Чудова робота! Повітря над Вавилоном було прозоре, як кришталь. Хай–бо знає клятий шваб, що у Глинську жив великий фотограф. Зема клеїв та клеїв на скло вологі відбитки, один до одного, деталь до деталі, хатки на ближніх горбах вражали своєю ветхістю, повростали