Лебедина зграя. Зелені Млини - Василь Сидорович Земляк

— Я був ординарцем самого генерала…

— Дітей можуть розстріляти разом з дорослими. Не можуть, а напевне. Скільки Вавилон може переховати дітей?

— Коли?

— Сьогодні ж. Цієї ночі. На світанку вже може бути пізно…

— Скільки накажете, пане Манжус…

— Ви на підводі?

— На майдані на мене чекає Савка з кіньми.

— Це той, що вічно сміється?

— Перестав. Десь прочув, що німці розстрілюють божевільних. Тепер ані пари з вуст. Мовчить як риба.

— Затримаєтесь до ночі. А вночі… Ви знаєте, де була пролетарська корчма?

— У старому млині. Не раз частувався там. Були часи! Все було.

— Зупинитесь і заберете дітей. Малечу на воза, а старші йтимуть пішки.

Старий млин був майже поруч з будиночком райкому, в якому розмістився гебітскомісар Бруно Месмер. Там прапор і варта.

— Там варта, пане Манжус.

— Дітей також виведе варта…

— Німецька?

— Моя… Ідіть. В одинадцять біля млина.

— Я без годинника. Буду вже так, по небу…

— Ось вам годинник. Заховайте.

Явтушок заховав його в нагрудну кишеньку, зачув його там. Пішов до дверей.

— Гвинтівку ж!

— Забув. — Узяв гвинтівку і навіть тепер не помітив, що вона учбова, просвердлена.

Була глибока ніч, коли Явтушок вибирався з Глинська. Діток з млина і справді вивела варта, одне сам Манжус виніс на руках, посадовив на воза. Воно було сонне, потрималось якусь хвилю і тут же лягло на солому. Тоді швиденько, без жодного слова забирались на воза більшенькі, якось ловко, по шпицях, хапаючись за обіддя. Набилося їх повен віз, і Савці довелося перебиратись на передок. Підлітки чекали, доки вмістяться менші, й, бачачи, що їм там місця немає, покірним гуртком рушили за возом. Все це і справді відбувалось у якійсь сотні метрів від гебітскомісаріату, може, аж занадто одверто, і вартовий біля воріт, у касці й при автоматі, здогадуючись, що відбувається, кілька разів присвиснув недвозначно. Мовляв, пора з цим плем'ям кінчати. Манжус демонстративно замкнув млина, прощально махнув вартовому біля воріт і також рушив за возом. В кількох кімнатах гебітскомісаріату світилось, там, напевно, кінчали вечерю, долинала тиха музика. Як довідався Явтушок уже тут, у Глинську, куховаркою у гебітса (в народі казали просто «гебіс») стала Варя Шатрова, Месмер був у захопленні від її глинських страв, та, може, і від неї самої. «Ах, курва! Ах, курва!» — плювався Явтушок, наче то була зрада більша, ніж його. Одразу зарядив гвинтівку і відчув себе знову відважним вояком. Манжус давав йому свої останні настанови, в яких було більше розпачу, вболівання, аніж якихось справді розумних порад. По тому Явтушок збагнув, що для Манжуса головне зіпхнути дітей цих із Глинська, збутися їх, а вже як складеться їхня доля далі, — того він не знав та і не міг знати. «За хлопчиків я спокійний, ті підуть пастушками, їздовими, ті приживуться у Вавилоні, а ось з дівчатками буде трудніше. Дівчаток треба розтикати по надійних людях. А оту найменшеньку, що заснула, візьміть до себе. Хворе воно, пропаде на чужих людях. У неї мати там, зовсім молода, така красуня, така красуня, з Райгородка вони. Візьмете — не пошкодуєте. Гарна колись виросте дівка, зятька ще матимете за нею, пане Голий…» — шепотів Манжус на вухо, щоб його менше чули інші з варти. «Хо–хо–хо–хо!» — зітхнув Явтушок. На виїзді з Глинська вони попрощалися з Явтушком, потім довгенько стояли на дорозі, а Явтушок наздогнав ватагу підлітків, що йшли за возом, поклав на плече гвинтівку й, прибравши якомога войовничішого вигляду, довів їх до Вавилона. Явтушок ніби вступив у якусь древню історію, якої достеменно не знав, але про Вавилон древній він чув і про переселення туди цілих народів склав собі зараз своє уявлення. Старих, напевне, отак само залишали на смерть у якомусь іншому Глинську, а діток гнали далі через азіатські рівнини, ті переходи могли тривати цілі роки, і в сам Вавилон вони вступали вже дорослими. Ці ж прийдуть за одну ніч, але постаріють на десятки років, та ще чи прийме їх Вавилон. Чи не прожене Явтушка разом з ними? Найбільше Явтушок боявся Прісі. Бісова баба може не збагнути його історичної місії, може прогнати його геть з подвір'я з цими нещасними й покірними долі душами, які він подумки уже розподілив по вавилонських дворищах. А ті йдуть, одно лопотять холошами, тримаються Явтушка, тримаються його гвинтівки, кожне деревце на дорозі видає їм за чорне страховисько, пильніші все показують у ніч: «Дивіться, дивіться, дядьку, ондечки причаїлося». Оте «ондечки» таке рідне Явтушку, таке вавилонське, що мимоволі прохоплюється думка, що всі народи походженням своїм так чи інакше зобов'язані Вавилону. Явтушок бачить, що то дерево а чи кущ шипшини, але знімає гвинтівку з плеча, кладе на руку і справді готовий битися за цих діток на смерть. Якесь гарне й високе почуття наростало в Явтушкові, щось від царя чи від полководця, який веде цілий народ. Один хлопчина захляв, почав відставати, то Явтушок наказав Савці зупинитись, взяти ослаблого на воза. «Но та но!» — погукував Савка на коненят, зрідка озираючись, чи не відстав Явтушок, чи йде його ватага за возом. «Іде!» — кожного разу засвідчував Савка, бо ж почалися ті вже останні й вирішальні кілометри, коли Явтушок, за всіма Савчиними уявленнями про нього, мав би втекти й полишити цей гонимий народ на Савку. Явтушок невеличкий, розчинявся в юрбі хлопчиків, й виказувала його хіба що гвинтівка, об яку розбивалися зорі й падали дітям під ноги…

— Буди їх, Савко! — наказав Явтушок, коли дісталися вітряків.