Лебедина зграя. Зелені Млини - Василь Сидорович Земляк
Савка хапав їх за кучеряві чубчики, за комірці, тормошив, гоготів над ними:
— Го–го–го! Вставайте!
Вавилон снив у досвітній імлі й виник для них, як дивний сон. Білі хати спиналися по горбах, витворюючи стрімкі й тісні вулички. У лабіринті тих вуличок можна розселити і приховати цілий народ. «Зупинись, Савко!»
— Оце, дітки, наш Вавилон. Тут вам доведеться перебути війну, породичатися з вавилонянами. Як і скрізь, люди тут різні. Є добрі, щирі, великодушні, як ось ми з Савкою. А є чорті–що, злі, скупі, нікчемні, в кожному народі виродки є, є вони й тут. Я справлю вас до найкращих людей, де буде вам, як у бога за пазухою. Ваші батьки і ваші матері навідуватимуться до вас із Глинська, не часто, правда, але яку там ніч вони приходитимуть до вас уві сні, і пеститимуть вас, і приноситимуть вам гостиниці, і так буде всю війну, аж доки не повернуться наші й проженуть германця із Глинська. А хто знайде собі тут нового батька чи нову матір, кому сподобається тут, той може залишитись у Вавилоні назавше і жити тут до старості, як ось ми з Савкою. Нас також з Савкою привезли сюди ще дітьми, як вас, приміром.
— Ха–ха–ха! — засміявся Савка.
— Савці було важко, йому трапились лихі люди, били його, голодом морили, то він тепер з того сміється, а мені було добре, я жив тут, як вареник у маслі, літав на вавилонській гойдалці, тепер маю своїх восьмеро діток, синів восьмеро, половина на фронті, а половина тут. Я не можу всіх вас забрати до себе. Одненького лише.
— Мене! — встав перед ним хлопчина. Кароокий, кучерявий, років йому дванадцять буде, в гостроносих туфлях, чи не батькових, бо ж завеликі, на спині тримав брезентового клуночка, мав там подушечку і ковдру та шапку для зими. Син Хаїма Рабиновича, знаменитого глинського пекаря, чиї книші–в'язанки, щедро посипані маком, завше пахли для Явтушка паскою. «Може, відкрию колись свою пекарню у Вавилоні, то зроблю цього пекарем», — подумалось Явтушкові, пригорнув голову хлопчика до грудей, сказав:
— Я б вас усіх, дітки, забрав до себе, якби міг. Але Вавилон великий, і добрих людей в ньому багато. Поганяй, Савко. Так і почнемо з Фабіяна, з крайньої хати.
І далі, коли вже рушили, до хлопчиків:
— Це наш знаменитий філософ. Бідний, правда, як церковна миша, зате душа ангельська. В хаті цапок і він. Третій би їм не завадив, третього вони на руках носили б. Хто хоче мати райське життя, то може залишитись тут…
«Бісові діти, ніхто не хоче», — сердився на них Явтушок і зупинив свій погляд на тому хлопчикові, який захляв на дорозі, а тепер, розбуджений, вобіруч тримався за люшню.
— Ось ти, синок, підеш до філософа. Його годує весь Вавилон, то годуватиме заодно і тебе. Зватимеш його дядьком Фабіяном, а як питатимуть, чий ти, то казатимеш, що ти син Левка Хороброго. Таке його справжнє ім'я, вельми шановане у Вавилоні.
— Добре, — сказав хлопчина і пішов за Явтушком будити філософа.
З хати вийшов цапок, палево–буланий, потягся спросоння, впізнав Явтушка і пішов у задичавілий палісадник.
— Бачиш, бачиш, який розумний цапок! — сказав Явтушок хлопчині. — Постій тут, а я вийду з хазяїном.
Явтушок не виходив довгенько, а цапок, зробивши своє, підійшов до хлопчини, принюхувався, вивчав і так і сяк, знайомився з новоявленим сином Левка Хороброго, доки Фабіян у хаті вислуховував довгу і сумну історію про цих дітей. Фабіян вийшов босий, чого ніколи собі не дозволяв перед місцевими (він дотримувався думки, що Сковорода багато втрачав в очах народу, що інколи з'являвся перед ним босий), скуйовджений чуб його скидався на жмут клоччя на голові, але золоті окуляри надолужували ті втрати.
— Агись! — прогнав він цапка від хлопчини, взяв пришельця за руку. — Не пропадемо. Не пропадемо… — мовив тихо, і дві сльози побігли з–під скелець на щоки.
Явтушок підтюпцем побіг до воза, щоб філософ, бува, не передумав. Якщо він знаменитого філософа ледве вмовив, то що вже казати про інших.
— До Отченашки! — скомандував Явтушок Савці.
Бруно Месмер перестав появлятися біля вітряків, не влаштовував там своїх обідів, земля похолоднішала, і тепер навіть Фабіянів цапок влягається на неї не вельми охоче, а шукає бодай паршивенької постелі із сіна чи листя. Месмерова заборона поволі втрачала свій сенс в очах вавилонян, філософ з цапком ходили по Вавилону дедалі вільніше, від чого помітно зменшувалась кількість званих обідів, а в декотрих оселях їх взагалі перестали приймати, бо ж тепер їх уже було не двоє, як досі, а троє: хвостиком за ними ходив хлопчик, син глинського фотографа Земи Ходаса — Юдась, якого привів Явтушок з Глинська разом з іншими дітьми. Його нарекли Юрасем, провели по домових книгах сином Левка Хороброго, від чого хлопчина анітрохи не став хоробрішим, аніж був досі. Він крався за названим батьком так, неначе боявся виказати його перед Вавилоном, якщо у дитини відбирають одного батька, то вона вже живе під страхом втратити і другого. Фабіян виявився вельми душевною людиною, щосуботи стриг і купав свого хлопчика, власноручно перешив на нього свою святкову сорочку, чим відразу надав йому іншого національного вигляду, хоча очі виказували хлопчину. В очах було стільки суму за Глинськом, за батьками, за домівкою, що Фабіянові вже нічим не вдалося той сум пригасити. Мало зарадив справі і цапок, та коли дядько Фабіян запропащувався десь котрого вечора, то Юдась досхочу міг наговоритися з цапком про своє чудове життя у довоєнному Глинську. Потім оповіді були сумні. Юдась чув, як цапок плакав у потемках (цапок зітхав, певна річ), хлопчина і раніше підозрював, що цей слухач також утік сюди з якогось містечка, а може, навіть з самого Глинська, прикинувся