Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Побачення призначено серед білого дня, в людному місці, просто в «Вишневому саду» — крайній ослінчик у другій алейці, біля альтанки. Вдень, поміж, людей, не ховаючися — то й була найкраща схованка, як того вчили старі, випробувані правила конспірації, вичитані з журналу «Былое»[437].

Відповідний до цього мав бути і одяг. Золотар обрядився в цупкого шовку блакитну руську сорочку, шиту чорним гарусом по вилогах та маніжці, з високим коміром на чотири ґудзики на петельках. Це була його єдина празникова одіж — на свят-вечір, на Великдень та на смерть. Чоботи з набором довелося позичати в людей, але такої ноги, як у Золотаря, не було ні в кого з парубків у вагонних майстернях, і тепер передки тисли Золотареві так, що ноги терпли аж до колін. Стах одяг батькову «англіканку» з відкладним комірцем і підв'язав горло, як і належить до англійського комірця, шовковим шнурочком з бомбочками на кінцях. Поверх він нап'яв ще й батькового весільного піджачка — з сірого у дрібну клітинку «столетника». І піджак, і сорочку, і шнурок, і широкий пояс з нікелевими оздобами — все довелось потягти нишком із мачушиної скрині вдосвіта, коли ще всі в хаті спали. І тільки Пірксс раптом з'явився, як і завжди, — без кашкета, в старій гімназичній тужурці, ще й з розхристаними грудьми: верхні ґудзики на тужурці не сходилися.

— Шая! — вжахнувся, вздрівши його, Золотар. — Таж ти такий, як і завсігди! — Він тяжко скривився, підбираючи під себе ноги: прокляті чоботи з набором тисли як на заказ.

— І добре! — огризнувся Піркес. — Я ж тут вештаюся щодня, і мене знають як облупленого. Коли б вирядився якимсь опудалом, це зразу впало б в око всім… Одуванчика я все ж таки, про всякий випадок, поставив біля входу: коли побачить щось там таке, вмить буде тут… — Він сів поруч приятелів, на крайній ослінчик у другій алейці, біля альтанки.

— Знову за рибу гроші! — відмахнувся Стах. — Та коли б під арешт, то на кий чорт їм отаку комедію строїти! Листи, побачення, конспірація! Прийшли б уночі та й побрали б, як усіх. Ясно.

— Ат! — розсердився Золотар. — Може б, я роззувся? їй-право, ну, так же тисне, так тисне — просто як на злість! Я чоботи скину, а ноги триматиму під лавою і вставати не буду. Хлопці, га?

— Жирафа! — спочутливо поглянув Стах на Золотаря і на його ноги в чоботях з набором. — Ну, як вона підійде, ти що — сидітимеш, як барон? Таж до панночки, вітаючись, звестися треба і закаблуками цокнути. Перетерпи вже в ім'я ідеї свєтськую жизнь…

Золотар підібрав ноги і захитався з боку на бік, тихцем постогнуючи.

Вчора на квартиру до Піркеса якийсь вуличний хлопчик приніс раптом листа. Конверт був рожевий з малиновими бережками і сильно пах гіацинтом. Це був лист з дівочих рук. Хлопчак-посланець тицьнув його до рук Піркесові і тут же похвалився, що за передачу листа дістав наперед цілу крону. Він зразу показав і сорок гелерів решти — шістдесят він уже потратив на цигарки. По дві мадярські сигарети стирчало в нього за кожним вухом, п'яту він ще курив. Сумніву не було.

Піркес знизав плечима і розірвав конверт. На такому ж рожевому листочку з малиновим бережком було всього кілька рядків:

Пане-товаришу, Шая Аронович Піркес!

Конче, в інтересах загальної справи, мені треба зустрітися з Вами та Вашими двома товаришами, на ім'я Станіслав і Зіновій. Бачите — я знаю вас усіх. Отже, цілковите довір'я. Мій посланець прийде за відповіддю за дві години. Тоді умовимося про місце і час.

Воля і Україна кличуть Вас!

Ваша знайома — з шістнадцятого року на польових роботах.

«Знайома з шістнадцятого року на польових роботах» — то могла бути тільки Антоніна Полубатченко.

В шістнадцятому році загін юнаків-гімназистів у селі Бид-лівці збирав урожай з полів призваних на фронт ополченців та запасних. Що могло бути потрібно Антоніні Полубатченко від Піркеса, а тим паче від Стаха й Золотаря? І так таємниче?

Провокація! Піркес негайно ж побіг шукати товаришів.

Одначе, порадившися, вирішили запрошення прийняти. Полубатченко була в Вінниці одним з керівників юнацької спілки. Цілком очевидно, що це був якийсь дипломатичний крок.

Хлопчак-посланець заробив дві крони, і місце та умови побачення через нього, отже, встановлено…

— Пів на дванадцяту! — промимрив Піркес, поглянувши на годинник на руці в якогось перехожого. — Або вона зараз прийде, або зараз прибіжить Одуванчик і скаже, що державна варта підходить вже до воріт… Тоді ми тікатимемо за ті он кущі, просто до клозета, а за клозетом паркан, «зайцями» проломлений, і вихід просто в завулок…

— Моє поважання! — розітнулося якраз звідтіля, з-за кущів.

Всі троє схопилися. Золотар тяжко зойкнув — прокляті передки різонули, як ножем. Перед ними стояла Полубатченко без пенсне і короткозоро мружилася.

Втім, Полубатченко була немовби і не Полубатченко. Перед ними стояла покоївка з заможного дому. Сіра сукня, білий фартушок з приколкою, на голову накинута дешевенька фулярова шалька — модного кольору «танго» в зелені розводи. В руках вона тримала кошик з помідорами і бутлем молока. Полубатченко теж законспірувалася.

— Слухайте! — зніяковів Піркес і зразу ж розсердився на себе за це. — Що це все означає?.. Ідіотський маскарад… Весілля Фігаро… І все таке… І взагалі я вас не розумію.

— Сідайте, — сказала, зиркнувши на всі боки, Полубатченко, — і нехай