Полон - Марія Сидорчук

Сухий зліз із ліжка, одягнув бронежилет і обережно помацав зліва — перевірив схованку під однією з кишень розгрузки. Туди він ретельно зашив усі свої гроші, бо неабияк переймався, що Хімік їх вкраде.

— Ой, ти знову свою пе-да-го-гі-ку ввімкнув?

— Тобі вже ніяка педагогіка не допоможе.

Задоволений своєю винахідливістю зі схованкою, Сухий підійшов до Хіміка:

— Слухай, а у вас у школі хлопчаків до шведської стінки не прив’язували скакалками?

Хімік на мить сторопів, потім знову почав нишпорити в речах.

— Ти йдеш грати чи як? — настирливо запитав Сухий.

— Втомився я від тебе, ідіота. Живи, як хочеш. Хочеш бути твариною — це твій вибір. А мене більше не займай.

— Тварини кращі за людей. Люди, вони спершу обіцяють допомогу або навіть дружбу, а потім зраджують. Тому я вважаю тварин — своїми. Вони не зрадять.

— А люди в тебе всі вороги? Ти хоч когось любив у своєму житті?

— Любов — то слабкість. Тільки-но дай волю й усе — ніж у спині. Ні, любов не для мене, то для слабаків. Я їхню зраду нутром відчуваю.

Хімік замислився. Він добре знав, що немає нічого оманливішого, ніж любов слабкої людини. У стані паніки вона швидко піддається впливу того, хто пообіцяв порятунок. Сила — слабкість — ідея фікс такої людини, бо вона слабка і намагається своєї слабкості позбутися. Нікого така людина не ненавидить більше, ніж того, кого вона любила, але була розчарована. Хімік ненавидів слабкість у інших. Але й тваринну силу ніколи не робив культом.

— Якби ж була моя воля, я таких, як ти... Де ти мої навушники поклав?

— В тебе під носом лежать, — буркнув Сухий.

Хімік знайшов на столі спутані у вузол навушники. Він ретельно протер слухавки, змоченим у горілці носовичком.

— Що, і в цьому гидуєш? Де ти такого чистоплюйства набрався? — реготнув Сухий.

Хімік махнув рукою в бік Сухого, потім безапеляційно взяв у нього айфон, встромив у вуха навушники. Демонстративно ігноруючи Сухого, він запустив музику та приліг на лежанку, прикривши очі рукою. Сухий зловісно оскалився, демонструючи нерівний ряд жовтих каріозних зубів.

— Відпочити вирішив, то поспи, любий друже, а я піду перевірю когось.

Хімік почав схропувати. Сон накрив його майже миттєво. І снилися йому ввічливі слухняні діти, які рівнесенько сиділи за партами та слухали його — вчителя хімії — з неприхованим інтересом і захватом.

Сухий взяв автомат, перевірив обойму й тихо вийшов надвір.

Він обнишпорив автівку Місцевого, трохи посидів за кермом, міркуючи, яку ж гру замислив Хімік за його спиною. Раптом здогадка, мов блискавка, пронизала мозок. Сухий вийшов з авта і, не причинивши дверцят, пішов до сараю з бранцями. Дорогою він обережно зазирнув до «офісу» — Хімік солодко хропів, так і не знявши навушників.

Вже вкотре за цю ніч гримнув засув на дверях сараю. На порозі стояв розлючений Сухий. Від прискіпливо подивився на Льотчика. Той скулився. Сухий підійшов ближче та вишкірився. Льотчик подивився на Жінку. Його погляд був осмислений.

Сухий не звернув на це уваги й зробив кілька кроків до Місцевого. Той навкарачки відповз до стіни й, похитуючи головою з боку в бік, прошепотів:

— Ні-ні, ти що? Мене шукати будуть, ні.

Посеред сараю лежало тіло Журналіста. Сухий копнув його ногою, потім нахилився й зняв з пальця небіжчика обручку, покрутив її в руках і сховав у кишеню. Задоволений ефектом від своєї мовчазної ходи, Сухий неспішно підійшов до Музиканта, який, як завжди, сидів, спершись спиною на стіну, і добряче штурхонув його ногою під ребро.

— Ти, вставай.

Музикант встав на повний зріст та майже вперся лобом в обличчя Сухого. Вони дивилися один на одного з неприкритою люттю двох самців перед смертельним боєм. Раптом Сухий зневажливо промовив:

— Та ну! А я гадав, ти зараз на бетмена перетворишся або на людину-павука! Ви ж, америкоси, такі! А ти не людина-павук, ти людина-лайно!

Музиканта зненацька схопив Сухого за барки та щосили струснув, проте в ту саму мить, коли він був готовий вдарити, у його живіт вперлося дуло автомата, а лагідний голос Сухого майже проспівав йому на вухо:

— Гаразд, друже, опусти-но рученята. Ти чого? Пішли зі мною.

Музикант слухняно рушив за Сухим.

Раптом очі в Льотчика закотилися, рот оскалився, він кілька разів сіпнувся й затих. Жінка миттєво підхопилася. Припала вухом до грудей Льотчика. Серця не було чутно.

— Тихо-тихо, ти чого? Нумо! Агов! Якщо він помре — нам кінець! — заволала вона до Місцевого. — Води! Давай води!

Місцевий кинувся до бляшанок. Усі були порожні, ані краплини.

— Порожньо. Води! Чуєш! Відчини двері, дай води!

Місцевий кинувся до дверей та щосили почав тарабанити, намагатися догукатися до Сухого. Проте того й слід схолов. Жінка рішуче почала бити Льотчика по грудях, за тим взялася за масаж серця:

— Зачекай-зачекай. Раз-два-три — дихай! Раз-два-три — ну ж бо!