Полон - Марія Сидорчук

Образи, непорозуміння, недовіра — все стало дріб’язковим та несуттєвим. Лише ця мить, остання мить життя мала вагу. Хлопець обома руками схопив голову Дівчини і притиснув її губи до своїх. Вона відчула його через пакет, який затуляв обличчя, відчула його погляд, його пристрасть та ніжність.

Хлопець підняв дівчину на руки й пішов далі. Його хитало вітром. Руки заливало кров’ю коханої, але він уперто йшов уперед.

— Знову мій переміг, але красиво пішли, — задоволено бовкнув Сухий та розвернувся до сараю.

— Нафіга ти мою підстрелив? — гаркнув навздогін йому Хімік.

— Куля лягла так, доля. Що поробиш? — гигикнув Сухий. — Виставу скінчено, то я піду, бо змерз.

Сухий підійшов до пташиної годівниці, сипнув туди хлібних крихт і зник за дверима їхнього «офісу».

Хімік іще кілька секунд спозирав за парою, а потім пішов за сарай, бо давно хотілося до вітру.

На дворі знову гримнуло, й зі стелі посипалася солома й земля. Жінка пригнулася від звуку розірваної міни, але попри страх підійшла до Журналіста. Вона прикрила йому очі, тихо помолилася та наблизилась до Льотчика, який лежав на соломі й відсутнім поглядом дивився у стелю, немов живий мрець. Жінка присіла поруч, взяла його рука і почала гладити.

— Це добре, що ви такий впертий... Добре... У вас є характер, принципи. Адже зараз майже не залишилося чоловіків із принципами. Ви мене чуєте?

Льотчик хитнув головою на знак згоди.

— А давайте на «ти»? На «ти» якось ближче...

Неочікувано різко підхопився Місцевий. Він підскочив до Жінки та театрально заволав:

— Дивіться, це безкоштовний концерт! Це концерт! Двоє здохли. На «ти»? Ні, не ввічливо якось, а давайте на «ви». О’кей, давайте на «ви».

Музикант мовчки дивився на них з кутка та крутив бляшанку з камінцями. Йому дуже хотілося зіграти щось веселе, заспокоїти всіх, але він передумав і, жбурнувши свій чудернацький музичний інструмент вбік, відвернувся до стіни.

Жінка тримала Льотчика за руку й не дивилася на Місцевого. Це ще більше розпалило його образу, і він почав репетувати, тикаючи пальцем то в бік Журналіста, то в бік Пораненого:

— Онде лежить один, з ним можеш на «ти»! Під стінкою інший на підході, з ним теж скоро зможеш на «ти»!

Льотчик набрав у долоню тирсу, нервово стиснув кулак. Було видно, що його бісять слова Місцевого. Він хотів щось сказати, але з рота вирвався лише хрип.

Жінка ж робила вигляд, що не чує Місцевого та пошепки продовжувала розмову з мовчуном.

— Ти сильний, ти дуже сильний. Чуєш, ти дуже сильний. Терпи, ми виберемося звідси.

Той відвернувся від Жінки та до болю стиснув губи. Обличчя його зблідло, під очима виступили сині кола, а серце бухкало так сильно, що, здавалося, в його грудях б’є барабан.

— Дарма ви не хочете зі мною розмовляти. Їй-богу, дарма. Я ж бачу, що ви хочете мені щось сказати. І ви чудово мене чуєте. Ніхто не хоче говорити. Дуже дивно все. Дуже дивно. Розумію, ви мовчите, але вони теж мовчать. Як же так? Ось у вас... у тебе є діти? А в мене є. Тільки я не знаю, де він, тобто я гадала, що знаю. Тепер не знаю.

Льотчик повернувся до Жінки, потім нахилився до неї та щось сказав на вухо пошепки.

Хімік повернувся в кімнату розлючений. Сухий зустрів його лежачи на нарах з айфоном в руках. Сухий грав у «Тетріс». Він добряче підсів на цю гру за час роботи на «базі відпочинку» й проходив перші рівні без особливих труднощів. Та наразі він ішов на рекорд, тому відволікатися не дуже хотілося, рівень був надважким та відповідальним.

Хімік щось шукав у власному бушлаті, затим почав ритися в речах, які ще кілька годин тому акуратно вклав у картату сумку. Потім підійшов до полиці, де вони складали свої боєприпаси, взяв кілька гранат і спакував їх до інших речей. Втрамбував сумку, й спробував її застебнути. Блискавка не сходилася, тоді він вийняв одну гранату й поклав у кишеню піджака. Після цього сумка підкорилася.

Сухий з підозрою зиркав на Хіміка. Вочевидь, той щось задумав, а він, керівник проекту, і не в темі, і не на паях.

Фігурки в «Тетрісі» почали стрімко накопичуватися, і Сухий уже не встигав їх вкладати в рівні штабелі. Ще кілька спроб врятувати ситуацію, але марно. Гра скінчилася. Результат виявився пристойним, але рекорду не досягнуто. Сухий сів на лежанці й звернувся до Хіміка:

— Чуєш, може, відіграєшся? Відіграєшся, га?

— Ти ще не награвся?

— А що тут ще робити? Завтра все одно всіх треба того...

— Маєш рацію. А де ти бронік надибав? — спитав Хімік Сухого, передивляючись усе, що втрапляло під руку.

— З Пораненого зняв, а що?

— Чужі речі брати недобре, — менторським тоном сказав Хімік.