Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр
Субота 24 вересня 1938 року, 9.00
Міністр Національної безпеки, війни і Військово-повітряного флоту».
«Те-те-те», — з осудливим виглядом сказав низенький добродій. Матьє усміхнувся йому й уважно перечитав об'яву: це був один з тих нудних документів, які заповнили сторінки газет під заголовками «Заява Форін офісу» або ж «Повідомлення з набережної Д'Орсе», та їх корисно було знати. І завжди треба було перечитувати їх двічі, щоб дійти до кінця. Матьє прочитав: «Вони повинні прибути на збірні пункти, вказані…» й подумав: «Таж у мене мобілізаційне посвідчення з цифрою 2!» Об'ява враз немов би націлилася на нього; це було так, немов би на стіні крейдою написали його прізвище, а поруч різні образи й погрози. Мобілізований: воно було написано там, на стіні, — і, можливо, це вже читається на його обличчі. Він зашарівся і хутко попростував геть. «Мобілізаційна посвідка номер два. От і все. Мною вже цікавляться». Одетта дивитиметься на нього, намагаючись погамувати хвилювання. Жак прибере свого недільного виразу і промовить: «Що ж, старий, тут нічого не скажеш». Однак Матьє почувався скромним і не хотів, щоб ним цікавилися. Він звернув ліворуч, на першу-ліпшу вулицю, і наддав кроку: праворуч, на хіднику, гомоніла перед об'явою похмура купка людей. І так у всій Франції. По двоє. По четверо. Перед тисячами об'яв. І в кожному гурті бодай один чоловік, що крізь тканину свого піджака намацує гаманця і військового квитка в ньому, і почуває, що ним зацікавилися. Вулиця Ляпост. Дві об'яви, два гурти. Теж обговорюють об'яви. Він заглибився у довгий темний провулок. Певен був, що цей провулок об'яви обійшли стороною. Він був сам і міг думати про себе. Він подумав: «От і все». От і все: ця повна і кругла днина, яка повинна була б мирно зістарітися й погаснути над майданом, зненацька витягнулася у стрілу, з хряскотом врізалася у ніч, прошила темряву, туман, порожні села, гуркіт коліс і вагонів, і він, мов на санчатах із крутої гори, стрімголов полетів у ту ніч і зупиниться хіба що вранці, в Парижі, на пероні Ліонського вокзалу. І штучне освітлення вже перебило світ білого дня — прийдешні ліхтарі нічних вокзалів. І в очах постав невиразний щем — сухий щем прийдешнього безсоння. Він не засмутився: як не це, то інше… Та й не звеселився: так чи так, а все це було мов анекдот, мальовниче таке. «Треба спитатися, коли вирушає потяг на Марсель», — подумалося йому. Він і не зчувся, як вуличка вивела його до Карнизу. Вийшовши із темного провулку, він зненацька опинився на сонці й піднявся на терасу щойно відчиненої кав'ярні. «Каву і розклад потягів». Біля нього сів якийсь добродій зі шпакуватими вусами. З ним була літня жінка. Добродій розгорнув «Леклерер де Ніс», жінка обернулася до моря. Матьє мимохідь зиркнув на них і засумував. Йому подумалося: «Треба ж залагодити свої справи. Перевезти Івіш до Парижа, поселити її моєму помешканні, забезпечити її, зробити так, що вона могла отримувати мою платню». Над газетою з'явилася голова того добродія. «Війна», — сказав він. Його дама зітхнула й нічого не відповіла; Матьє дивився на гладенькі, рум'яні щоки добродія, на його твидовий піджак, на його сорочку з фіолетовими смугами і думав: «Війна».
Війна. Щось було прив'язане до нього тоненькою ниточкою, а тепер воно відірвалося, осіло і повалилося додолу. Це було його життя; воно було мертве. Мертве. Він обернувся і глянув на нього. Віґ'є помер, його руки лежали на білому простиралі, по чолі бігала муха, а його майбуття було за межами досяжности, безбережне, поза грою, непорушне, мов його непорушний погляд за мертвими повіками. Його майбуття: мир, майбутнє світу, майбутнє Матьє. Майбуття Матьє було тут, під відкритим небом, застигле і склисте, поза грою. Матьє сидів за столиком у кав'ярні, пив каву і був потойбіч свого майбуття, дивився на нього й думав: «Мир». Пані Вершу показала доглядачці на Віґ'є, — та ввесь час крутила головою й колола її поглядом, — і мовила: «Він був справжньою людиною». А тоді почала шукати слово, церемонніше слово, яким можна було б охарактеризувати його; вона була найближчою його ріднею, тож кому, як не їй, належало зробити висновок. На думку їй спало слово «смирний», та воно здалося їй не досить переконливим. Вона сказала: «Це був мирний чоловік». Матьє подумав: «У мене було мирне майбуття». Мирне майбутнє: він любив, ненавидів, страждав, і майбуття було тут, довкруг нього, над ним, скрізь, мов той океан, і кожен вибух його гніву, кожне його нещастя, кожна його смішинка живилася цим невидимим, теперішнім майбуттям. Усмішка, простісінька усмішка була запорукою миру на завтрашній день, миру в наступному році, в наступному столітті; інакше я й не зважився б усміхнутися. Цілі роки майбутнього миру були наперед укладені в речі, вони сприяли тому, що речі дозріли, укрилися позолотою; доторкнутися до годинника, до дверної клямки, до жіночої руки означало доторкнутися до миру. Повоєнна пора була початком. Початком миру. Жилося тоді непоспіхом, як ранньої пори. Початком був джаз, і кіно, яке я так полюбляв, теж було початком. І сюрреалізм. І комунізм. Я вагався, довго вибирав, у мене було доста часу. Час і мир — це те ж саме. А тепер це майбуття мертве лежить у мене під ногами. Це було облудне майбуття, омана. І перед ним, неначе морський шир, осяяні сонцем простяглися усі оці двадцять прожитих ним повоєнних літ, і бачилися йому вони тепер такими, якими вони й були: минула кількість днів, затиснута поміж двома височезними мурами безнадії, класифікований період з початком і кінцем, який увійде до підручників з історії під назвою Міжвоєнна Пора. Двадцять років: 1918–1938. Всього лиш двадцять років! Вчора вони здавалися і коротшими, й довшими: нікому, принаймні, не спадало на думку їх рахувати, адже та пора не була скінченною. Тепер усе це скінчилося. Це було несправжнє майбуття. Все, що пережили упродовж цих двадцяти років, було пережито дарма. Ми були старанні й поважні, намагалися збагнути, і от: в цих прегарних днях крилося потаємне чорне майбуття, ті дні обманювали нас, сьогоднішня війна, нова Світова війна викрала їх у нас. Самі того не знаючи, ми зробилися рогоносцями. Зараз війна вже на порозі, моє життя мертве; моє життя було — потрібно все починати спочатку. Він спробував щось пригадати, бодай що-небудь, і першою на думку йому спала згадка про той вечір у Перуджі, — він сидів на терасі, їв абрикосове
