Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Чоловік її, Нечах-мурза, не говорить про те із нею, але вона бачить: він теж стурбований тими відвідинами. Як же, Сефер-Казі і очима проймає її так, що тіло холоне, і не соромиться прохати, аби обслуговувала його за столом особисто баш-ханум. Похітливість його бачить у всьому, як і страх свого чоловіка перед всевладцею. Не знає чому, але з'явилася навіть підозра, що викрадення її первінця Якубка з намету Нечаха — справа нечистих рук Сефер-Казі-бея.
Від того й неспокійно у Настан на серці, їй здається, що по кількалітньому спокої в її житті знову почалася пасмуга, тривоги, її врода стала їй загрозою, а діти — пекучою гризотою і мукою. Адже скільки вони не шукали Якубка — дарма, як у воду дитина впала. Від того і Нечах-мурза зітлів у горі, у здогадах, у наріканнях-каятті, що взяв тоді хлопчика в похід. Хоч, як подумати, те могло з ним статися і вдома, коли вже воля Божа. Адже де вони не носяться, ті діти, куди часом не забігають!..
Настан часто втішають і чоловік, і служки надіями на те, що Якубко ще знайдеться. Та що ті утіхи, коли хлопчика немає? Ловить себе Настан і на гріховному помислі, про який нікому й не розповіси, бо й самій від нього і огидно, і соромно, і жаско. З'являється він обережно, невідомо звідки і не знати чому, однак бентежить, бо усвідомлює врешті-решт: то сороміцьке для жінки бажання.
Особливо настирливо лізуть ті помисли до голови, коли Нечаха тривалий час немає вдома, а рабині, ніби навмисне, вимнуть її в мийні з пахучими мастилами і ароматними парфумами. Гріховна суть полягає в тому, що їй — Настан-баш-ханум, непогамовній і жодного разу не задоволеній вповні,— часом хочеться вгамувати в собі жінку сильнішим, молодшим за Нечаха чоловіком.
Ота гріховність стала проявлятися під пожадливо-палючими поглядами молодшого за Нечаха Сефер-Казі-бея, а потім і Бекташ-мурзи та Давлет-паші. Наївний Нечах навмисне кликав їх, щоб подратувати гостей та показати їм баш-ханум. І дивно, Настан знала шкоду, а ішла, виконуючи волю мужа, ловила ті погляди, і вони поволі ставали їй не такими вже й осоружними, злочинними чи й жаскими. Про більше їй жахливо було й думати при отаких гараздах і в гаремі, і в кошарах, і в загородах, і в стайнях-загонищах на пасовиська, й ув обійсті та оселі!..
Приходить те гріховне до неї, слава Богу, нечасто, а злякавши її та сполохавши, відходить, тікає геть, не знати й куди. Баш-ханум Настан тоді палко молиться двом Богам, зітхає, бродячи по покоях гарему, обціловує дітей, приховано плаче у безсиллі, як у опийництві, бо чогось в такі хвилини їй не вистачає чи, може, навпаки, щось було зайвим у такій мірі, що аж змінювало її до невпізнанна...
Нещодавно, перед зимовим байрамом, оте гріховне майже через рік по останніх пологах знову прийшло, мов кара Божа, при гостинах Сефер-Казі-бея, Бекташ-мурзи і Давлет-паші, що навідалися у Нечахів пашалик усі разом. Не лише вона, відчувши в собі той трапунок, злякалася, а й Нечах-мурза від тих гостювальників не міг прийти до тями, бо явно побачив для себе якесь лихо, а ще коли його стали кликати в похід у Гетьманщину за ясирами. Адже він знав: чи ясир візьмеш, а біди на себе накличеш, то навіщо він йому? Приплоди овечок, худоби, коней, слава Аллаху, достатні, виноградники стали давати чималі зиски, а головне — баш-ханум Настан проти всяких походів, стає прямо на дибки після викрадення Якубка.
Осоружний Сефер-Казі-бей підбив тоді Нечаха: «Хай хлопчик-кюпек змалку привчається до походів на ґяурів». І він же, скільки його не просять, не турбується малим, їздячи і в Чигирин, і у Варшаву по кілька разів на літо, а нерідко і взимі, привласнюючи кошти, які йому дає на розшуки сина Нечах. А гарячів скільки віддано йому ні за цапову душу, вина і берчу! Крім обіцянок і натяків, нічого не почули від нього, навпаки, він часто забував, що мав робити. Заплутались вони у павутиння Сеферове, а він же візир у хана, то добра від того не чекай, жди напасті великої...
Настан знову в тяжі і, мабуть, знову сином, хоч вони із мужем, а найпаче вона, воліли б уже мати доньку нарешті. Сидячи в натоплених пахучими чагарями побоях гарему і прислухаючись до студених вітрів із рідного краю, Настан згадує зими з суворими морозами та хуртовинами і у душі тужить по них. Відсутність тут снігу робить рідні вітриська ніби суворішими і палючішими, холодно-сирими і острашливими.
Є в неї й утіха, бо щойно вишила хлопчикам модрею-заполоччю манишки до сорочок, а Нечах-мурза цього разу послухався її і, прикинувшись хворим, не пішов за ясиром, відпровадивши про око один булук охочекомонців зі свого пашалику. Правда, манишки і герданики не пасують до фесок і тюрбанців-чалм, а відмова іти за ясиром Нечахові здається гріхом і втратою можливого зиску, та вона про себе тішиться.
Отих гріховностей жіночих, коли Настан стає в тяжі, або зовсім немає, або вони обертаються на огиду, лише дратуючи її в розкоші, в здоров'ї і в чуттєвостях, часом аж болючих і дражливих, чи доводять до вереду і коверзувань. Колишня Настка, тепер Настан і баш-ханум, в такі хвилини починає нудьгувати за рідним краєм, кревними, посестрами, односельцями, а в Рамадани-Рамазани — і за щедрівками, веснянками, колядками, навіть за скрекотом жабок навесні. Полегшею їй, як не дивно, є лише думка, що вдома вже немає нікого в живих, недарма ж Нечах запевняє її, що Україна вшвидці буде належати ханові. Його запевненнями з часом і витиснулося з пам'яті все неприємне, замінившись то гараздами в господарстві, то різними жіночими клопотами, то готуваннями до наступних пологів, то зникненням Якубка і долею решти хлопчиків. Згадуючи Якубка, Настан незмінно шепче: «Спасіть його, Аллаше і Христе-керим, вбережіть та поверніть
