Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков

— Це що ж, я один у селі залишуся? — злякався.

Але тут зашуміло за дверима. Кроки почулися.

— Дякувати Богу! — видихнув Сергійович із неабияким полегшенням.

— Ти чого? — сонно Пашка спитав, відкривши двері. — Чого так рано?

— Та так, — розгубився гість. — Занепокоївся. Думав, а раптом ви до хати не дійшли? Ви ж п’яні були!

Впустив Пашка Сергійовича. Зайшли вони до кімнати. Пашка сам у трусах, обличчя набрякле.

— Голова не болить? — обережно поцікавився Сергійович.

— Болить, звичайно, — пробурчав хазяїн, штани теплі спортивні натягуючи.

— А гість твій де?

— Та пішов він! Викликали по мобільному!

— Давно пішов?

— А хрін його знає. Вночі.

Сергійович глянув на годинник з гирьками. Легка гирька вже майже до самого низу коробки дерев’яної піднялася. Ось-ось зупиниться. Швидко підскочив Сергійович, відтягнув гирьку вниз до підлоги. Озирнувся на Пашку.

— Ти більше так не роби! — сказав йому.

— Що не робити? — не зрозумів Пашка.

— З чужими не приходь!

— А чого? Тобі що, не нудно самому? Ти що, новій людині не радий?

— Нові — вони різні бувають, — тихо відповів Сергійович.

— Цей же нормальний, військовий! Захищати нас приїхав!

— Не треба мене захищати! Сам себе захищу, раптом що!

— Від кого? Від «Правого сектору» захистиш? — усміхнувся Пашка. — Прийдуть головорізи, бджіл твоїх розстріляють, машину заберуть! Будеш пручатися — кулю в лоба отримаєш! Вони тебе і без причини грохнути можуть! Тільки за те, що ти на вулиці Леніна живеш!

— Ти мені не розказуй, що мені робити! — розізлився Сергійович. — Якщо ти когось боїшся, то хай тебе і захищають! А мене не треба! Ще раз з кимось прийдеш — не пущу! Ясно?

Погляд Сергійовича під стіл ковзнув, на пляшки пусті з-під «Крутої», що там лежали.

— Як же не пустиш? — не повірив Пашка. — Військових та зі зброєю не пустиш? Так вони ж двері виламають і все одно увійдуть! Тільки вже не як до свого, а як до ворога! Тоді вже щоб не скаржився!

— Це ти про кого? Про тих, хто до тебе ходить? Про цих гопників з автоматами? Та пішов ти з ними нахер! Хочеш, щоб через них все село розбомбили? Чи ти теж туди ходиш? Записався вже у «захисники»? — криком вирвалося у Сергійовича. Видно, змішалися в його голові стурбованість вранішня і роздратування теперішнє, і ядуча суміш зі всього вийшла. От і зірвався він. — Ти, якщо їх сюди у село кликати будеш, то на мою вулицю не ходи!

— А ти чого мене посилаєш? — Пашка очі вирячив. — Прийшов, до хати попросився і мене посилає! Якщо похмелитися треба, так і скажи! Дістану пляшечку, сядемо, заспокоїшся! А як не хочеш тут сидіти, то іди на свою вулицю, нахер!

Не відповів Сергійович. Стояв, ніби завмер, з хвилину. Аж затремтів від злості, що пройняла його. І після цього раптом втома звалилася. Така, що навіть встояти важко стало. Сів він до столу. Пашка цей рух як згоду на похмілля сприйняв. До кухні пішов. Повернувся з салом, хлібом і пляшкою. Сергійович на пляшку побоюючись глянув. Етикетка на ній була стара, затерта. Значить, самогонка.

Додому повернувся години за дві, похитуючись. Додав вугілля в буржуйку. Приліг на ліжко поверх ковдри. Задрімав. А коли відійшла дрімота, відпустила, почув він у голові шум. Неголосний, але нав’язливий. Шум цей він знав. Самогонний шум. Його перетерпіти треба. Сам мине, стихне. Під такий шум і думати можна. Тільки важче, ніж зазвичай. Повільніше виходить. Чорт його смикнув за Пашку зранку переживати! Повернув Сергійович голову набік, на вогонь у буржуйці через дверцята її із закопченим зсередини склом глянув. Тепліше стало одразу. «Цікаво, як очі можуть тіло обманювати?» — подумав.

19

— Ну що ти тут зробиш! — пробурчав Сергійович, прокинувшись серед ночі і зрозумів, що більше не засне. На будильнику пів на третю. Виходить, що більше дванадцяти годин спав! Правда, за час цього сну довгого все у тілі і в голові у Сергійовича само налагодилося. Ні шумів самогонних у вухах, ні ниття у коліні. Тільки злість на самого себе за по-дурному прожитий день. А все через Пашку!

Давно він так не лаявся! Та вже років п’ять, мабуть! А до того тільки з дружиною, але і вона у відповідь за словом до кишені не лізла.

Чикнув Сергійович сірником, запалив обгорілу свічку церковну, що ледве до верху баночки сягала, а другу — обгорілу ще більше — запалювати не став. Потім згодиться. Дістав ще одну, нову! Вони — ці свічки церковні — у хаті майже без толку! Світять мало, горять швидше, ніж звичайні, але затишок ніби створюють. Це правда. Господарчі, стеаринові — вони, ясне діло, більш практичні і горять довше. Але і запах не той, і купити їх тепер нема де.

Присів пасічник до столу. Середина ночі, а тут спати не хочеться, та й апетит розігрався, адже не їв він нічого після похмілля у Пашки. Відрізав собі Сергійович скибку батона, того, що солдат Петро приніс. Твердий вже батон. Намазав маслом. Посолив. Пригадав сварку з Пашкою.

— От мудак! — видихнув.

І поки жував бутерброд, прийшла йому в голову думка. Зрозумів він, чим цієї ночі займеться! Вся ж країна цим займається, але не ночами! А він уночі! У них тут умови особливі — війна. Вдень не можна! Мало хто в бінокль, перископ чи оптичний приціл за ними з навколишніх горизонтів спостерігає?

Випив ще чаю гарячого з медом. Вдягнувся тепліше. Найперше у сарай-гараж зайшов. Там, присвітивши тремтячим від холоду полум’ям сірника, вибрав із ящика з інструментами усе, що йому треба було. Вибрав і до наплічника поклав. Наплічник того хлопця із сережкою у вусі, він зручний, і не занадто малий, і не громіздкий. Інструмент, звичайно, не з паперу зроблений. Самі обценьки скільки важать?!

Очі до темноти швидко звикли. Вирушив на початок вулиці, на той край, з якого раніше і церкву видно було. Дійшов до перших будинків — дорога ґрунтова тут прямо у вулицю «в’їздить». Побачив табличку «вул. Леніна» з білими літерами на синьому тлі. Відірвав її обценьками і до наплічника поклав. Наступна табличка аж через шість хат виявилася! Раніше думав, що біля кожної хати на паркані назва вулиці