Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков

Перед хвірткою у двір Крупіних зупинився. Прислухався. Така ж тиша, що й у його дворі. Але ж на слух не визначиш: є поряд снайпер чи нема його? Його тільки навіч визначити можна!

Обережно відчинив Сергійович хвіртку, за хату пройшов, до саду. Біля останнього ряду дерев завмер, у город засніжений вдивляючись. Ніби й бачив він цю пляму сіна. У темноті на снігу вона сірою здавалася. Але ж у темноті очам і обманутися можна, очі часто не бачать, а додумують не повністю побачене. А людина звикла їм вірити, навіть якщо підсліпувата сама чи видимість перед нею сумнівна через природу або дим.

Затамувавши подих, присів Сергійович навпочіпки, і як качка, хитаючись, став уперед, до межі городу Крупіних просуватися. Знову праве коліно занило, та не було у нього бажання на його ниття увагу звертати. Біля позиції снайперської зітхнув з полегшенням — нікого! Лише сіно та ті самі гільзи на снігу.

«А якби там снайпер лежав, та до того ж не Пашка, а хтось інший? — подумав раптом Сергійович, відчувши тремтіння колін. — Що б я йому сказав? Попросив би, щоб той у солдата не стріляв? Бо солдат мені мобільник заряджений несе? Ну й дурень же я! Чого я сюди приперся?» Відчув себе Сергійович найдурнішим з дурнів. Далі навіть думати стало боязко. Але уява перелякана вже вклала Пашку у снайперське лігво. І ось ніби бачив тепер Сергійович перед собою «ворога дитинства», який лежить у кожусі з високо піднятим коміром. Бачив, і відчував, як переляк його тіло покидає. Адже що Пашка? Не прислухається до прохання Сергійовича, який йому і мед дарував, і вікна склити допомагав? Як це не прислухається?! Не може такого бути! Ні, Пашка-снайпер до прохання Сергійовича з повагою поставиться і гвинтівку свою з оптичним прицілом на сніг опустить чи взагалі одразу підніметься і додому до себе на вулицю Шевченка піде! Може, навіть зрадіє, що не треба у темноті і холоді на сіні лежати і чекати, доки якийсь український солдат у приціл гвинтівки втрапить!

Повернувшись додому, всівся Сергійович біля буржуйки. Спочатку вдягнений посидів, усім тілом крізь одяг приємне тепло вбираючи. Потім куртку зняв, роззувся. Нарешті, досяг він взаємної температурної зручності повітря і тіла. Але це ж ніяке не щастя, а просто повернення до домашнього затишку. Затишок цей, звичайно, навіть усієї його великої кімнати не охоплював. Як і свічка не сягала своїм вогником стін і закутків. Але навіщо йому стіни і закутки? Ноги вже вивчили радіус затишку, у центрі якого буржуйка стояла. За цей радіус він тільки за потреби виходив: щось дістати, перекласти, узяти.

Тричі у двері чиясь рука вдарила.

— Хто там? — крикнув Сергійович.

Ніби і відповіли за дверима, але якось нечітко і неголосно.

«Не Пашка», — зрозумів хазяїн дому.

Відчинив. На порозі Петро у камуфляжі, на плечі автомат, біля ніг — наплічник.

Кивнув йому Сергійович, посунувся, пропускаючи гостя всередину.

— А чого ж зимового камуфляжу не дають? — спитав. — У білому було б безпечніше!

— Та все одно темно, — проговорив Петро. — Що у вас трапилося?

— Нічого, — Сергійович плечима здвигнув, дивлячись, як гість високі військові черевики розшнуровує. — Я ось макаронів відварив. Зараз тобі з яйцем підсмажу!

— А я думав, ви голодуєте! Їжу приніс, — ніби розчаровано промовив солдат.

— Позавчора голодував, вчора у Світле ходив мед на яйця міняти. Завтра — хто знає? Ти проходь, біля пічки сідай, грійся!

Усівся солдат на стілець обличчям до буржуйки, ноги у товстих шкарпетках прямо під дверцята підніс. Сергійович по дну гарячої сковорідки вилкою із салом поводив, макарони туди висипав, яйце вилив.

Під шкварчання їжі, що готувалася, наповнилося повітря смачним, солонуватим ароматом. Петро посміхнувся. Сергійович, розмішуючи макарони з яйцем дерев’яною ложкою, до макаронів придивився. Замислився? А чи вистачить їх на двох?

— Може, настоянки медової? — запропонував він солдатові, коли той вже за столом їжу наминав.

— Ні, дякую! Чаю б краще! — відповів солдат.

Поставив хазяїн дому на буржуйку чайник.

— А вас там хоч годують, в окопах? — спитав, знову до столу сідаючи.

— Годують, — Петро підняв погляд на Сергійовича. — Та і не сидимо ми весь час в окопах. У нас там бліндажі хороші, і пару хат кинутих у селі зайняли. Там все є! Навіть банька.

— Ага, значить, надовго? — вирвалося у Сергійовича двозначне питання.

Солдат знизав плечима.

— Як на мене, то краще б вдома сидіти! Мені відпустку обіцяли, п’ять днів. Дружину, дітей побачити!

— А звати їх як? — поцікавився хазяїн дому.

— Дружину — Свєта, дочку — Галюня, а син — Іван!

— Гарні імена, — промовив у задумі Сергійович. — Мені такі подобаються. Дітям імена сам вибирав?

— Ні, ми удвох з дружиною. Одразу погодилися!

— Пощастило, значить, тобі з дружиною! А у нас не вийшло.

— Що не вийшло?

— Та так вибрати доньці ім’я, щоб і я згодився, і вона.

— І як же назвали?

— Анжеліка тепер. А спочатку я її Світланою зареєстрував. Але дружина, коли поїхали вони від мене, наново її перейменувала.

— Так, якесь ім’я для вашої місцевості не підходяще, — погодився Петро. — Для міста ще згодиться, там на імена ніхто уваги не звертає. А у вас тут так сіро! І якщо на сірому фоні таке ім’я яскраве...

— Ну знаєш, — здивувався Сергійович. — Сіре також яскравим буває. Багато ти знаєш про сіре! Я он можу відтінків двадцять сірого розрізнити. Був би більш освіченим, я б їм особливі назви придумав, як окремим кольорам! І не все у нас тут сіре! У мене он у гаражі «жигуль» зелений стоїть! «Четвірка»!

— Що, не віджали? — тепер настала черга дивуватися солдатові. Але здивувався він благодушно, ніби за хазяїна дому порадів.

— А нікому було віджимати! — відповів Сергійович. — Удвох ми тут лишилися, а Пашці-сусіду він і на хрін не потрібен. Він і кермувати не вміє. Та і не бандит він! Це баті моєму дякувати, що при машині я! Він мені у спадок моторолер з коляскою залишив. Став я його продавати, так за ним покупець із самого Таганрога приїхав! І мені натомість машину купив!

— Та не буває моторолерів із коляскою! — посміхнувся Петро, ніби хазяїна дому на дитячій брехні підловив.

— Багато ти знаєш про