Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков

Підскочив збуджений Сергійович, до серванта підійшов, праві нижні дверцята відкрив. Виклав велику інкрустовану шкатулку на підлогу, витягнув два фотоальбоми. Став перший гортати. Повернувся з ним, розкритим. Перед солдатом на стіл опустив.

— Ось, дивися! Дивися, а я поки чаю зроблю!

— Ну так, — здивовано видихнув солдат. — Таких не бачив! Не доїжджали вони, видно, до нас! Цікава штуковина!!!

Петро кинув оком на велику, із незвичайним візерунком інкрустовану шкатулку на підлозі під сервантом.

— А там що? Теж фотографії? — поцікавився.

— Ні! — Сергійович нахилився, повернув шкатулку на місце і закрив дверцята.

— Красива шкатулка! — зі знанням справи промовив солдат.

— Сам зробив, — прохолодно відповів Сергійович. — Захоплювався раніше такими штуками. Я ж, коли школярем був, кілька разів у обласних та районних олімпіадах з ручної праці перемагав.

— Це добре, коли у мужика руки із правильного місця ростуть, — ледь чи не із заздрістю вирвалося у Петра. — У мене з деревом не склалося. А от веліки ремонтувати вмію!

— А що там у вас, в Україні? Які новини? — у голосі Сергійовича нотки втоми зазвучали. Ніби вже і не цікаво йому було розмову продовжувати.

— Новини? Та нічого нового! По всій країні міста і вулиці перейменовують! Ніби інших проблем нема! — махнув рукою Петро. — А це ж скільки роботи! Плюс саботаж на місцях. Люди відмовляються таблички з вулиць знімати! Вимагають, щоб залишили. Інші вимагають, щоб прапор перевернули. А як на мене, я б спочатку країну перейменував...

— А як би ти її перейменував? — пожвавився, здивований почутим хазяїн дому.

— Ну як? Не знаю, я не політик! Ну, в Українську Народну Республіку, наприклад! — невпевнено припустив солдат.

— У «народну» не треба, — замотав Сергійович головою. — Одразу до влади дурні і бандити прийдуть, як у цих «денеерах»! А чого ти небритий?

— Я? — перепитав Петро і провів пальцями по щоці. — Та чекаю, коли волонтери нові станки одноразові привезуть.

— Почекай! — Сергійович знову піднявся, до серванта відійшов. Повернувся до столу з невеличкою коробочкою в руках.

— Ось візьми! Електрична! Хоч і стара, але працює, як комбайн. Нічого не пропускає.

Петро витягнув з коробки округлу, чимось схожу на сплющену грушу електробритву з красивим закрученим металевим написом на червоному корпусі: «Харків».

— Мені вона ні до чого. Електрики все одно нема!

— Дякую, я потім поверну! — пообіцяв Петро, ховаючи бритву у коробку. Раптом очі його загорілися, ніби згадав щось важливе. — До речі, убитого, що на полі лежав, забрав хтось. Мабуть, «сєпари» із Каруселіна! Нема його більше на полі!

Хмикнув Сергійович.

— Я його забрав, — сказав. — Снігом накрив. Лежить він там, бідний!

— Да? — здивувався солдат. — Ну ви рисковий! Могли б і вистрілить, якби помітили!

— А я вночі, коли всі спали!

Випили вони чаю з медом. І тут Сергійович про свій мобільник згадав. Спитав Петра.

— Так, зарядив! Давно! Ось він! — виклав він і зарядку, і сам телефон з кишені куртки. — І ось, про всяк випадок, мій номер! — додав він до телефону папірець. — Тепер можна не ганчірку вішати, а «есемеску» посилати, чи навіть подзвонити, коли щось термінове!

— Дякую, — сказав Сергійович. — Ти — людина слова! Тут таких цінують! Може, все-таки трохи настоянки медової на дорогу вип’єш? Щоб тепліше було.

Сергійович у очах солдата боротьбу сумнівів і бажань помітив.

— Від п’ятдесяти грамів ще ніхто не сп’янів! І я з тобою вип’ю, щоб не думав, що там отрута! Я сам рідко п’ю...

— Ну добре, — махнув рукою Петро, віддався на милість хазяїна.

Дістав Сергійович пляшку.

— Я тобі зараз такий посуд дам, з якого ти ще в житті не пив! — примовляв він, верхні дверцята серванта відкриваючи.

Вийняв звідти кришталеву туфельку.

— Ми з неї на весіллі з Віталіною пили. Теща колишня подарувала.

Поставив її акуратно перед солдатом, який онімів від здивування.

Собі Сергійович звичайну чарку дістав. Але спочатку налив гостю і заграла кришталева туфелька радісною жовтизною настоянки.

— Давай вип’ємо за те, щоб усе це на хрін швидше скінчилося!

— Війна, чи що? — уточнив солдат.

— Ну так!

— Згоден! — закивав Петро. Узяв правицею високий тонкий кришталевий каблук, як ручку келиха, насилу й обережно до рота туфельку підніс і зачекав трохи, намагаючись зрозуміти, до якої частини кришталевої туфельки можна вустами прикластися. Нахилив туфельку так, щоб п’ята внизу опинилася. Перелилася настоянка туди, і випив її Петро з «п’яти» повільно, солодким смаком меду насолоджуючись.

Провів Сергійович гостя до межі городу. А коли солдат уже кроків десять полем зробив, згадав любитель яєчних макаронів про лігво снайпера. Згадав, гукнув солдата, щоб повернувся той. І повів його Сергійович межами городів до того місця. Показав.

— Днями знайшов! — сказав. — Ось, думав попередити тебе!

Солдат, який мить тому Сергійовичу напідпитку видавався, враз протверезів.

— Дякую, Сергійович! — промовив він повільно і серйозно.

Потім руку потис і прямо від снайперської позиції вниз полем пішов. Не пригинаючись, не схиляючи голови, безстрашно.

Дивився Сергійович йому вслід, доки не розмила солдата нічна сірість, доки не зник він у ній. Настрій Сергійовича на ніч тихо-радісним став. Принесені солдатом у наплічнику крупи і консерви на підвіконні розставив: там і прохолодніше, і миші не дістануть. А потім у буржуйку вугілля додав та спати влігся.

17

Сергійович снігопад випадково помітив. Перед тим, як будильник накрутити на ніч та свічки загасити, припав він до вікна і видалася йому темрява завіконна живою. Це тому, що зазвичай темрява мовчить, а тут ніби розмову віддалену, склом притишену, він почув. Зрозумів, звичайно, що це сніг шурхотить, зрозумів, що сніжинки, які у густій темряві падають, одна одної торкаються. Зрозумів, але щоб переконатися, не вдягаючись і лише на мить надвір визирнув. І одразу ж почув, як вхідні двері, які він від себе штовхнув, стесали з порога свіжу снігову пляму і провели красиве снігове циркульне півколо на порозі засніженому.

Одразу ж закрив Сергійович двері і замкнув усі її засуви, щоб уночі себе безпечніше відчувати. Загасив свічки. Закрив очі і випав на всю ніч із