Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков

«Нагодував» Сергійович буржуйку вугіллям. Зверху на неї чайник з водою поставив, розуміючи, що швидко він не закипить. Але нічого! Є у Сергійовича і час, і терпіння, і вугілля! До весни точно вистачить! А може, і до літа, якщо весна холодною і затяжною буде. Усього вистачить! І вугілля, і терпіння! А часу тим більше! Він тепер його власний! Доки живий!

Пригадалося, як пару днів тому солдату Петру він альбом з фотографіями батька і його моторолера з коляскою показував. Йому показував, а сам не дивився! А тепер ось захотілося. До чаю! Ніби солодке. А чому «ніби»? Спогади — вони і є ті солодощі, які без цукру життя смачнішим роблять! Фотографії ж усі старі, мирні! Довоєнні! Від післявоєнних батьківських до довоєнних своїх. Там і Віталіна з донечкою, і весілля сусідське, і виїзд у Слов’яногорськ на з’їзд пасічників!

Виклав Сергійович на стіл обидва альбоми. І коли, нарешті, прийшов час чаювання, став він перший альбом гортати. Знову затримав погляд на моторолері з коляскою, який тепер десь у Росії їздить. Кумедний транспорт, що не кажи! Недарма ніхто не вірить, що моторолер з коляскою взагалі існує! Щось у ньому від іграшки дитячої є! На наступній сторінці альбому батько з матір’ю, ніби і не старі, але вже зношені, із поглядами згаслими. Дурнуваті роботи вони мали. Мати комірницею у районній лікарні працювала.

Коловорот білизни у лікарні контролювала, адже вона весь час до неї поверталася: хворого підлікували чи навпаки, до моргу відвезли, білизну в прання з дезінфекцією, потім у прасування, потім до неї, а від неї зворотно на ліжка для нових хворих. А батько все життя маленьку техніку полюбляв, а для заробітку доводилося на великій їздити. Він навіть признавався синові своєму, що страшно йому за кермом КамАЗа сидіти, що боїться кого-небудь на дорозі вбити. «Машина ж важка, незграбна!» — повторював він часто. Ось на моторолері з коляскою йому було за щастя проїхатися!

Матір іноді з вітерцем з лікарні додому забирав. А помер якраз як ті, що чогось усе життя бояться: від інфаркту. Він навіть і не зрозумів, що у нього інфаркт. Тому і злякатися не встиг. Ніхто не зрозумів. Навіть фельдшерка сільська, по яку мама, як батькові погано стало, збігала. Тільки потім лікарі сказали, у чому справа. Добре, що батьки до війни не дожили. І лежать тепер разом за церквою розбомбленою не знаючи, що над ними на землі діється!

Наступні сторінки фотоальбому настрій Сергійовича на краще перемінили. Там вже він у своїй стихії опинився, серед таких, як і він сам, пасічників. Їх прощальний пікнік на річці. Вечір біля багаття. Сусіди по кімнаті — Ахтем з Криму, з-під Бахчисарая, Гриша з Білої Церкви. Гарно і весело їм було утрьох, і кімнатка пансіонату, у якому усіх учасників з’їзду розмістили, хоч і була маленькою, але тісною не здавалася. Десь у записній книжці й адреси їх є з телефонами!

Ось закінчиться війна, треба буде зв’язатися! А ще краще побачитися! Може, новий з’їзд зберуть і запросять його знову? Тільки від кого він поїде? Від обласної спілки пасічників навряд чи! Яка тепер спілка у Донецьку? А якщо і є, то тепер не обласна, а «республіканська», а значить, він уже не в її складі. А якщо та частина області, що в Україні залишилася і своєю столицею Маріуполь обрала, то, можливо, там тепер нова спілка пасічників засідає! Тільки він же ніби і не в «республіці», і не в країні. У сірій зоні він, а у сірих зонах столиць не буває!

Знову засумувалося Сергійовичу. І раптом стукіт у двері голосний.

Здригнувся він, але поспішати до дверей не став. Спочатку фотоальбоми на місце повернув, поклав їх зверху на велику інкрустовану шкатулку. Щільно дверцята шафи прикрив.

— Чого так довго? — замість «здрастє» спитав Пашка, до хати заходячи.

Слідом за ним увійшов незнайомий Сергійовичу чоловік років п’ятдесяти у камуфляжних штанах теплих і у чорній брезентовій куртці, дутій від додаткового підшитого утеплювача — чи то штучного хутра, чи то якогось ворсистого полотна.

Закрив за ними Сергійович двері. Озирнувся до гостей здивовано, не розуміючи причини їх приходу.

— А що трапилося? — спитав він строго у Пашки, не дивлячись на незнайомця.

— Що трапилося? — ледь чи не радісно здивувався той. — Ти чого, Сєрий? У календар не дивишся? Сьогодні ж День Радянської армії! Двадцять третє лютого! Ось, прийшли тебе привітати! Ти ж служив?

— Ну, служив, — Сергійович кивнув. — Водієм-механіком. Але ж це коли було!

У руках у Пашки блиснула пляшка горілки. Заходив він наче без неї. Мабуть, з кишені кожуха дістав. Сергійович перевів погляд на другого гостя, йому невідомого.

— Це Владлен, — представив його Пашка. — Товариш мій... то що, відзначимо? Ми подумали, що удвох неправильно відзначати! Якщо ми утрьох можемо!

У Владлена, круглолицього, з родимкою на лівій щоці і з густими, але акуратно підстриженими вусами, обидві бічні кишені куртки брезентової відстовбурчувалися так, ніби у кожній з них по літровій банці лежало.

Гість, ніби помітивши цікавість хазяїна дому до своїх кишень, витягнув звідти два згортки.

— Ми ж не з пустими руками, — сказав він, озираючись у пошуках столу.

Довелося Сергійовичу на стіл посуд і ножі-виделки діставати. Із згортків ковбасу напівкопчену, хліб і сало витягли.

— Ну огірки-помідори солоні у тебе ж є? — спитав Пашка, вішаючи кожуха на спинку обраного для себе стільця.

— Є, є, — закивав Сергійович.

Але найперше чарки з серванта дістав.

— Сєрий, може, гостю у кришталеву «туфельку» наллєш? Заради сміху? — запропонував Пашка.

Сергійович озирнувся і погляд його миттєво стер з обличчя Пашкиного хитру усмішку.

— Хай стоїть на місці, — суворо сказав Сергійович, — це весільний подарунок, а не гранчак!

Нарізав пасічник ковбаси і сала, солянку повну солі на стіл поставив. Літровку огірків солоних відкрив і півлітрову банку помідорів також. Пашка чарки казенкою наповнив. Він же, Пашка, і тост перший сказав: «За Радянську армію!», потім всі троє випили.

— Ти ж не служив, — жуючи шматок ковбаси, повернувся до Пашки Сергійович. — Чого це тебе за армію пити потягло?

— Так це ж за захисників! Ось за таких, як він! — Пашка показав поглядом на Владлена. Владлен кивнув, згоду зі словами Пашки показуючи. Він ще