Санаторійна зона - Микола Хвильовий
…І прийшла ще Маруся, і тому, що вона якась екзальтована дівчина (горить і тече п’яною вишнівкою), думайте: каесему.
Так. Верещить:
– Бачила барахло минулого: академтеатр. Точка… Айда, хлопці, на суботник. Це ж чудовий пережиток каламбурного часу… Чуєте?… А ти, Альошко, живо в райком!.. Що?
І розказує: політперевірка, готовляться. Ха-ха! – Горбун узяв партквиток.
…А Льоля подивилась на Марусю й подумала: «Боже мій, хоч би скоріш вечір, хоч би не провалити пародії на «Лілюлі».
Так що сьогодні дебют: пародія на «Лілюлі». І Льоля надзвичайно наелектризована.
…А це в даль майбутніх віків:
– Зима в п’ятім році нової ери була хора, бо довго не було снігу, а була чвиря. Потім випав сріблястий сніжок, але задмухав південний з Озівського моря вітер, і сніжок – сріблястий – розтанув. Зимою були калюжі, і туберкульозний город (90 % сухотних) занидів у журі. Це, безперечно, було боляче.
Капебеу формально забігло вперед на тринадцять день – по календарю, місяцеслову, Юліанському, і Україна стала жити по Григоріанському новому стилю, «в стилі» уесесер.
Саме про тринадцять день, чортову дюжину: сьогодні Новий рік був раніш Різдва приблизно (хто знає?) на тиждень. І це були не диканські фантазії геніального Гоголя, а просто – факт.
Під Новий рік снігу не було, і, здається, за Тайгайським мостом не гув гудок. Тільки гули паровики – і в степ, і на станцію. Але про ці гудки потім.
…З товаришем Огре в тім же домі живе й француженка Фур’є. Коли Фур’є брала віолончель (а в степу кричав гудок), вона, Фур’є, думала і про віолончель, і про Бордо.
І ще сказати: дім із фасаду – в дим, а задні вікна виходять туди, де рейки спішать од станції й пропадають у лісах, в перельотах далі.
…Так що сидить горбун Альоша (некрасивий карлик) біля вікна, що в степ, і переписує героїчні п’єси для Льолі. Льоля з волоссям різдвяних ляльок і з тендітним біло-рожевим обличчям. Обличчя нагадує серпанкову фату – під вінець. Вона працює в місцевім пролет —
– культі, в театральній
студії, де керують (в пролеткульті) один бувший половий тульського трактиру, один бувший-небувший швейцар (відкіля – в анкеті не записано) і вісім чи дев’ять інтелігентів. Інтелігенти щиро віддаються праці, деякі навіть члени капебеу.
…Але Льоля надзвичайно наелектризована: як вона поставить пародію на «Лілюлі»?
…І ще сказати: напередодні Нового року над городом паслись зоряні отари, а місяць, може, був, а може, і не був, бо кожному багато справ і кожний кудись спішив.
…– Здається, не був: були зоряні отари й майже весняна теплінь.
От.
…Вечір. О дванадцятій ночі буде Новий рік. Це веселечність. Це всі знають. Бо тоді ж згадують молодість, коли хочеться рости вперед, мов дерево, мов рослина, щоб потім умерти, але про останнє не знати – про смерть. Так. Люди завше хочуть жити – і це велика правда, яка на землі, без якої буде порожнеча. – Про інші правди дехто любить говорити й гадати, як під Новий рік або Водохрещу: на воді, з воском і як: «Світлана». Це так; сказано так, бо митець пізнає світ.
…А трамвай теж дзвенить, а коли на поворотах – тоскує, бо рипить і виє. До цього звикли, цієї жури не знають. Митець знає… – Маруся улетіла.
І знову до товариша Огре підходить горбун. І знову у вікно ллється блакить.
…– Ти будеш на пародії?
– Буду, Альошо.
Так що пародію на «Лілюлі» будуть ставити під Новий рік, сьогодні, в пролеткульті.
…Товариш Огре – в капебеу, в експедиції, в редвидаві і ще десь. Любить більш за все відділ хроніки. Колись був членом капебеу, але потім механічно вийшов. Каже: філософські непорозуміння з капебеу. Товариша Огре можна побачити всюди й ніде. – Льоля в партії не була.
…Льоля?
– Ну да, жінка товариша Огре.
…Вечір.
З площі Рози Люксембург трамвай до Тайгайського мосту. Побувати треба дома, щоб потім до півночі збирати хроніку в новорічний випуск.
Приїхав давно.
Дома Льоля й горбун Альоша (горбун швагер, брат Льолин). Горбун і зараз переписує героїчні п’єси для Льолі – для пролеткульту, для інших клубів, де працює тендітна Льоля.
Горбун каже:
– Ізмайле, подивись у вікно.
Товариш Огре підійшов і подивився у вікно… (Горбун – некрасивий карлик, євнух, без рослини й пом’ятий, але його очі нагадують Голгофу, коли йшов легендарний Христос на Голгофу).
Горбун задумливо дивиться в присмерк і каже:
– Бачиш? Завше так: паровики чогось суєтяться, шиплять, свистять, гудуть. А навкруги – бруд, грязь… Що це? Не знаєш? А коли паровик, минувши депо, вилітає в степ, він кричить не то радісно, не то журливо: «Гу-гу-гу!..» І от недалеко спускають пари: «Чох-чох!..» А я чомусь думаю, що паровик гудить спроволока так: «Ка-пе-бе-у! Ка-пе-бе-у!»
І Альоша провів «капебеу», мов голодний вовк у голоднім і дикім степу.
Льоля сказала:
– Ти, Альошо, фантазер. От і все.
Товариш Огре сказав:
– Так, він фантазьор. Але він художник. Це правда: паровик у степу кричить «капебеу». Я теж думав про це, але я не найшов образа. Ти, Альошо, художник.
Тоді некрасивий карлик іще сказав:
– А пар по насипу стелеться – ви знаєте чому?… Коли потяг мчить од семафора – ви знаєте чому?
І засміявся тихо й щиро.
Товариш Огре спитав:
– А чому?
…Альоша не говорив і ще сміявся тихо й щиро й дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу.
…Сказала й Льоля:
– Ну говори…
…Вже зовсім присмерк. І далеко, за паровиками, що шиплять, свистять, за брудом вугілля й пару, далеко фуркнув зелений вогонь семафора. І був такий нетутешній, ніби химерний вартовий забутих заулків города…
А далі степи причаїлись на глухих неосяжних гонах.
Із станції вилетів потяг й кричав на ввесь степ:
– Гу-у!..
…Альоша не сказав чому і знову переписував героїчну п’єсу для Льолі… А Льоля біля вікна й поспішно пришивала до панталонів (білих як сніг) мереживо. Бо Льоля, хоч і сама прала панталони, але без білих, як сніг, панталонів ходити не могла, і без мережива на панталонах.
…Запалили електрику.
Посередині – залізна пічка, а збоку – рояль. А ще збоку біля стіни – туалетний столик. Їдять мало. Іноді Льоля радить, жартуючи, в помкомгол. Але це буквально. А втім, без одеколону ніхто не може: ні Льоля, ні Ізмайло, ні навіть Альоша.
