Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію - Ерленд Лу
Оце зустріч — так зустріч! Ми обоє вважаємо, що в різдвяних святах немає нічого хорошого! Я й не пам’ятаю такого, щоб я коли-небудь висловився щодо Різдва і зі мною б погодилися. Мені цього дуже не вистачало. Можливо, цього мені не вистачало найбільше. Щоб хтось був згоден зі мною в такому серйозному питанні, як, наприклад, Різдво. Не з приводу якоїсь дурниці, а з приводу Різдва, самого Різдва, якого одні чекають з такою сердечною радістю, мріючи, щоб воно швидше настало, а інші чекають з таким щирим жахом, мріючи, щоб воно якнайдовше не наступало. Я киваю. Треба збагнути, як тепер продовжувати розмову. Контакт уже встановлений. Ми згодні з дуже важливого питання, але в даній ситуації моїм завданням було забрати своє авто, сплатити за нього і повертатися до себе, до Фінляндії, до моєї Фінляндії. У тому-то й вся штука, думаю я, що в цій ситуації людина, по-справжньому пристосована до життя, зробила б правильний хід. Справжні господарі життя, тобто люди, які знають, що життя дається нам лише раз, і поводяться відповідно, не спасували б на моєму місці; така людина наплювала б на те, що мета, задана цією ситуацією, полягає в тому, щоб забрати своє авто; така людина продовжила б розмову, використала 6 усі свої чари, змусила б її посміхнутися, збентежила б її спокій якимось цікавим зауваженням, блиснула б дотепністю — Боже мій, як би тут стала в нагоді дотепність, — та немає у мене дотепності і ніколи не було на людях, от коли я сам, тоді будь ласка — скільки завгодно, але в умовах соціального спілкування у жодному випадку. Ну й до біса дотепність! Я безпомічний у несправедливо влаштованому світі. Справжні господарі життя живуть у справедливому світі. Непристосовані, на зразок мене, — у несправедливому. Повний безлад! Потік розбушувався, як ніколи, ще дивись, захлинешся; щоб не захлинутися, треба володіти технічними прийомами, інакше кінець. А між тим час вийшов; після її слів, що бодай його, це Різдво, не можна було так довго мовчати; момент, коли можна було підхопити кинутий м’яч і зробити кидок у відповідь, — згаяний, час сплив, я запізнився, вона тепер думає, що на мене ніяк не подіяло те, що вона була згодна зі мною щодо Різдва, вона думає, що у мене зовсім не функціонує нейронний зв’язок між підкіркою і корою головного мозку і, отже, я не здатен відчувати і виражати емоції або, інакше кажучи, я несусвітний дурень. Поїзд пішов. Щойно він був тут, але я так і не сів, я його, як завжди, проґавив, і неправду кажуть, що поїзди ходять весь час, це неправда. Насправді поїзди ходять страшенно рідко, їх майже не буває, а якщо раптом трапиться поїзд, ти його пропускаєш, і тільки хвилі ходять. Ходять хвилі. А я знову сам стою на платформі, як завжди; сам зі своїми брошурами, незліченними брошурами, котрі треба робити і робити, бо людям потрібна інформація, вони хочуть бути поінформованими, інформованість для них — найголовніше, адже вони думають, нібито інформація допоможе їм розібратися в існуючій плутанині, хоча це абсолютно не відповідає істині, а я створюю інформацію, і в даному випадку це буде інформація про Фінляндію, хай їй грець, цій Фінляндії.
Я розплачуюся за авто: п’ятсот крон віддаю як штраф за порушення правил паркування, тисячу п’ятсот — за евакуацію авто, по сто крон за кожну добу, яку воно тут простояло, а таких діб мало набігти, чимало, так і виявилося. В сумі вийшло більше трьох тисяч крон. Викинуті гроші. Мої кревні грошики. Залишається тільки сподіватися, що комуна витратить їх на щось корисне. Це єдина втіха. Якби моя воля — я б, не відходячи від каси, позначив ці грошики, щоб знали, на що їх спрямувати. На щось хороше. На корисну справу. Але я впевнений, що всі вони щезнуть у великій вирві, їх змиє водою, який-небудь нечесний комунальний службовець зробить розтрату і частину з них украде. У нас живе наївна віра, що всіх злочинців і шахраїв, які порушили закон, обов’язково зловить поліція. Ми віримо, що справедливість переможе і довга рука закону схопить порушника, що грішника ще за життя спіткає покарання. Та це не так. Більшість грішників усе життя залишаються безкарними. Я отримую жетон, отримую квитанцію, це мій останній шанс що-небудь їй сказати. У мене таке враження, що вона тільки й чекає, щоб я щось сказав, та про що мені говорити, що тут скажеш? Напевно, треба сказати щось зовсім-зовсім неважливе, і цього буде досить, я знаю з чужого досвіду, що так іноді трапляється, та я не в змозі заговорити про ці неважливі речі, бо я закомплексована людина, і я вже отримав свій жетон, і ситуація вимагає, щоб я сказав «дякую» і пішов, а я багато в чому така людина, яка завжди робить те, чого вимагає дана ситуація, і рідко що-небудь таке, чого вона не вимагає, те, що могло 6 перевернути моє життя і спрямувати його іншим шляхом, і я б себе не впізнав; новий шлях, я думаю про нові шляхи, і думаю віршами, що от якось я прокинусь і, підхоплений новою хвилею, полину, і все це дуже дивно і дуже на мене не схоже. От уже справді, найменше я мрію про нові шляхи, сказав би я, якби мене хтось спитав. Новий шлях — це вода. Однак ця думка звідкись з’явилася і не йшла. Отже, я подумав про нові шляхи, а тепер пора йти. «Дуже тобі дякую!» — вимовляю я. Вона киває і відповідає: «Тобі дякую! — а потім додає: — Їдь обережніше!» Вона сказала, щоб я їздив обережніше; я вийшов, і от я за порогом. Спускаюся з ґанку у двір. У руці жетон і квитанція. Ну от, усі справи зроблені, і можна йти, але ж вона мені сказала, щоб я
