Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію - Ерленд Лу

люблять, я їх люблю. І так почуваються всі норвежці. Без винятку. І якщо хтось стверджує протилежне, значить, він просто випендрюється або ще не відкрив у собі-цього почуття. У житті кожного норвежця настає момент, коли він віддає належне птахам. І з цієї хвилини він на все життя стає другом малих птахів. У пташок стільки стабільності, вони дають стільки тем для розмов і роздумів. Наприклад, які прилетіли сьогодні і які прилетіли вчора, — це про перелітних птахів, а є й зимуючі, і які саме птахи повернулися з південних зимівель, це ми знаємо і розуміємо, а уявіть собі, якби пташки могли говорити, вигукуємо ми розмріявшись. Тоді вони поділилися б із нами своїми пригодами під час довгої зимівлі в чужих країнах, де-небудь на півдні, в Іспанії, чи, може, в Африці. Зручно влаштувавшись в тамтешніх степах і лісах, вони, як я це уявляю собі, чекають не дочекаються, коли вдома, в Норвегії, — а вже коли мова зайшла про Фінляндію, то у Фінляндії, — настане весна і можна буде повертатися додому. Вони, звісно, не вміють розмовляти, це була безглузда думка, бо якби вміли, ми відразу ж відвернулися б від них. Вся принадність саме в тому й полягає, що вони безсловесні, тому-то такі любі нам, що ми можемо приписувати їм усе, що завгодно, можемо, що називається, одухотворяти пташок, приписувати їм такі властивості, котрими вони насправді не володіють, але які ми вкладаємо в них, тому що нам так подобається, адже це дозволяє вірити в те, що і ми, і птахи — частина єдиного задуму, великого задуму: от, мовляв, сидить пташка, а ось я, адже ми дійсно так думаємо, ми з нею сидимо в одному човні, ми обоє — частина єдиного плану, і це додає нам впевненості, ми годуємо пташок, бо це дає нам упевненість, і треба буде написати в брошурі, що у Фінляндії теж є птахи, це привабить туди норвежців, тому пташки — це гроші, до того ж у багатьох відношеннях, адже нам подобається вірити, що існує якийсь великий задум, і ця віра — стійка і майже досконала ілюзія, мрія, зроблена з такого міцного матеріалу, що її ніщо не може знищити, тоді як насправді ніякого плану не було і немає, немає ніякого задуму, ані навіть думки, жоден з малих птахів не впаде на землю без Його волі, жоден не забутий у Бога,[6] а я можу вам розповісти, що майже всі сто відсотків малих птахів падають на землю, падають, і ніхто про це не згадує, вони падають самотньо і самотньо лежать на землі, бо немає ніякого задуму, ніякого плану, немає ніяких символів, немає нічого, що було б подобою чогось іншого, насправді все один в один, і все безперервно тече, і вода прибуває, вода піднімається, а суходіл усе зменшується і зменшується, полярні льоди тануть, як уже танули колись; Господи, адже все це не вперше, це кругообіг, і не вічний, як сказали б багато хто, не вічний кругообіг, але кругообіг, якому настане кінець, і ніякого тобі плану, а всього лишень кругообіг, якому настане кінець, і буде тільки вода, наскільки бачить око.

У Фінляндії малих пташок більше, ніж будь-де в Скандинавії, пишу я в брошурі. Наприклад, дрізд, і чижик, і шпак[7] — цих птахів видимо-невидимо. У Фінляндії. Видимо-невидимо.

У відділі, що відає особистими рахунками вкладників, мені сказали, що гроші мені переказали. Це аванс від посольських фінів. Довелося самотужки зателефонувати у банк з цього питання. По-моєму, це недолік банківської системи. Відповідальний за стан рахунків мав би сам мені зателефонувати, без усяких прохань з мого боку. Цілком очевидно, що так було б набагато правильніше. Вони ж спеціально поставлені, щоб стежити за рухом грошей на клієнтських рахунках, і, значить, щойно побачили, що на мій рахунок надійшли гроші, повинні були радісно зняти трубку і, сяючи від щастя, набрати мій номер, бо їм аж кортить якомога швидше повідомити мені про цю подію; ну візьми хутчіш трубку, приятелю, думають вони, адже тобі на рахунок прийшли гроші. Гроші — це те, що скріплює, що становить саму основу суспільства, те, що змушує крутитися коліщатка, те, завдяки чому ми можемо не займатися полюванням і збиральництвом, а присвятити себе абстрактним речам, лише гроші і роблять це можливим, і ось на твій рахунок надійшла якась кількість цього добра, так що ж ти, зніми, нарешті, трубку! Здавалося б, так це мало відбуватися, але відбувається інакше. Розрив між належним і дійсним разюче великий. Про зведення мостів між належним і дійсним годі й думати. Занадто великим буде прогін. Сучасна технологія цього не осилить. Тут потрібні квантові стрибки або зміна парадигм. Хтось, ймовірно, ще не народжений, повинен вимислити таку думку, яка ще нікому не приходила до голови, і тільки тоді належне обернеться дійсним.

Однак у мене з’явилися гроші, і я нарешті можу вирушати визволяти своє авто з комунального майданчика для покинутих автомобілів. Отже, в дорогу, на Согневейєн, 90! Я вирішив йти пішки. Я міг би взяти таксі чи поїхати трамваєм, але вибрав піший спосіб пересування. Ця звичка міцно сидить у мені з дитинства. Ми, норвежці, ЗАВЖДИ воліємо ходити пішки, бо, як кажуть, тоді й обід здасться смачнішим, хоча, можливо, це і неправда, але мені на це начхати. Отже, я йду пішки. У душі я, треба сказати, трохи боюся. Адже в цей похід я вирушаю вже втретє. Втретє за три роки. Три роки поспіль я припарковував свій автомобіль за всіма правилами мистецтва, і три роки поспіль з’являється хтось і відвозить його на штрафмайданчик. Третій рік поспіль мені треба витрачати потом і кров’ю зароблені гроші на викуп авто. Перехожі озираються на мене. Не скажу, що вони насміхаються, та деякі явно стримують посмішку. Три роки поспіль, думають ці люди. Три роки. Підряд три роки. Я перетинаю південний край парку на горі Святого Ганса і бачу багато дітлахів, вони граються біля ставка і дивляться на качечок. У дітлахах я відчуваю більше розуміння і співчуття, аніж у дорослих. Вони швидше здатні зрозуміти людину, у якої третій рік поспіль відвозять авто. Я пояснюю це тим, що діти припускають, що таке могло б статися і з ними. Особливо один хлопчина, який сидить на асфальтовій доріжці і стукає по ній жовтим пластиковим каченям. Я відчуваю, що цей розуміє мене і з розумінням стукає каченям по асфальту. Я читаю в його душі, ніби