Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Справи німецької армії на західному фронті гіршали. Неофіціально ширилися також і поголоски про якийсь неспокій в самій Німеччині та дружній з нею Австро-Угорщині. Офіціально поширювалася версія про «збільшення прерогатив української державної незалежності в зв'язку з остаточним викоріненням духу більшовизму». Словом, німці вже пішли на те, що дозволили гетьману формувати свою армію — з «надійних» і «вірних державі» заможних елементів, — яка мала стати в допомогу німецьким та австро-угорським окупаційним частинам.

Чи був щирим, свідомим, надійним і вірним державі заможним елементом він, вигнаний з «вовчим» білетом із гімназії, кавалер чотирьох хрестів святого Георгія, тричі поранений за віру, царя і отечество, син машиніста Парчевського, Парчевський Вацлав?

За тином було вже поле — сіра, зів'яла толока, руда зогнила стерня, великий клин пирію та бур'янихи. Час, ой час вже підняти цей грунт! Цієї осені плуг не торкнувся землі під озимину. З-поза лісу вітер приніс відгомін далекого паровозного гудка. То пройшов поїзд на Волочиськ. Дуже можливо, що то їхав Парчевського батько: вранці мати збирала йому сундучок. Перед виїздом батько завжди довго сопів і буркотів прокльони, а вертаючись, вигонив усіх жінок до сусідньої кімнати і, зоставшися з сином удвох, довго, люто й непристойно кляв синівські чотири «георгії». Він був машиніст другого класу і їздив з товарними маршрутами до кордону — хліб, цукор, худоба, а тепер уже пішли верстати з заводів, залізний брухт, мідні крани від водопроводу, шкіряні паси. Не було товарного маршруту й без трьох-чотирьох вагонів «живого вантажу» — засланців у табори й шахти.

З майданчика від розправи долинув гомін і вигуки. Сход, мабуть, зійшовся. Цей ідіот і мерзотник Головатько вже промовляв від імені «держави, партії та громади». А чим кращий від нього був він, Парчевський Вацлав, комендант і начальник сотні йогомосці ясновельможного пана гетьмана исея?.. Чорт побери всі чотири «георгії», хто ж йому, нарешті, відповість — що, як, до чого і чому.

Парчевський встав і змахнув шаблею, щоб закласти її до піхов та йти. Але на мить він затримав гостре лезо вгорі, а тоді з усієї сили махнув ним по пню. Лезо впоролося глибоко, і ефес навіть вирвався з руки. Кілька секунд він вібрував дрібним і швидким тремтінням напруги.

З великим зусиллям, обома руками Парчевський витяг шаблю з пня і, заклавши її в піхви, рушив до зборні назад.

Навдивовижу народом аж захряс цілий майданчик. Люди стояли тісно до самого ґанку, поспиналися на паркан. Діти обсіли дах пожежної шопи. Промовляла Полубатченко. Вона була без пенсне. Головатько стояв поруч, обтираючи чоло від поту, — він, видно, промовляти вже скінчив.

— Добродії хлібороби! — гукала курсистка-медичка, член «юсу», союзу українок, кола поступових хліборобів, партії самостійників. Добродії хлібороби, господарі нашої великої української землі! Ви не дивіться, що я дочка вашого пана, за якого вам списано спини шомполами, стягнуто контрибуції, а нині й спалено! Не дочка я йому після цього, і не батько після цього мені він! Але я — ваша дочка!..

Гомінець у натовпі вщух, а тоді сплеснув дужче і побіг від краю у край.

Головатько сіпав вусики вниз. Парчевський присунувся ближче і став на приступці ґанку. Хитра бестія була з панночки Антоніни!..

Полубатченко, тепер уже не Полубатченко, кричала далі про те, що право мати власну землю, на ній власний хліб і за нього власні гроші може оборонити лише власна держава, а власна держава це може здійснити тільки через власну, а не найману армію, якщо вона, ця армія, буде складатися з самих щирих українців, і не якихось там злиднів-голодранців, а з статечних хліборобів-власників. Отже, Полубатченко, тепер уже не Полубатченко, закінчила свою промову закликом до всіх щирих українців та статечних хліборобів-власників іти до «охочекомонної армії самостійної України» або посилати до неї своїх синів-соколів.

Кілька дядьків у червоних і зелених поясах, що стояли в першому ряді, загукали «слава!», але мерщій заховались у юрбі.

Парчевський вийняв олівець і записник. Він був військовий, і промови — то була не його справа. Його справа була — записати охочекомонних, вишикувати їх у лад і відвести до війська.

Староста звівся з-за столу і прочитав список тих свідомих і заможних хліборобів-власників, які вже зголосилися на заклик ясновельможного пана гетьмана всея. У списку було троє. Син Явтуха Головчука, десять десятин, онук Тадея Місі, дванадцять десятин, та сам Варфоломей Дзбан, вісім десятин. Всі троє «соколів» у новеньких чорних чумарках вийшли наперед громади і вклонилися Головатькові, Полубатченко та Парчевському.

Головатько засіпав свої вусики і звіром глянув на бородатого старосту. Староста мерщій заховав очі за свій папірець.

— Всі?

— Всі.

— Ні! Не всі!

Натовп зашумів і озирнувся. Ззаду крізь натовп протовплювався до ґанку гурток парубків — чоловіка сім або десять. І здебільшого були вони всі в зношеній військовій одежі й солдатських кашкетах без кокард.

— Не всі! — гукали вони. — Не всі! Нехай пан повітовий представник упише й нас до списку. Бажаємо до охочекомонного війська!

Вони вийшли наперед і зійшли на приступку ґанку. З першого погляду було видно, що чи не всі вони були демобілізовані солдати-фронтовики.

— Бажаємо до охочекомонного війська! — вигукнули вони влад, вишикувавшися вздовж східців.

Натовп загомонів і зашумів. Сплеснули вигуки й жарти.

— Стріляні!.. Оце військо!..

— Ще не навоювались!..

— Юринчукова армія!.. Гвардійонці!..

Тоді один з фронтовиків відокремився від інших, зійшов на ґанок і, майстерно клацнувши закаблуками, віддав на честь Парчевському. Перед Головатьком він витягся у фрунт.

— Дозвольте заявити претензію, пане добродію, найстарший начальник!