Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз

Джуді й Дороті запевнили Артура, що тут він у безпеці. Дороті сказала, що незабаром зайде провести з ним декілька психологічних тестів. Джуді додала, що вони з Ґері час від часу навідуватимуть його, щоб попрацювати над справою.

Того першого дня медтехнік Тім Шепард кожні чверть години зазирав до новоприбулого пацієнта крізь вічко у дверях і записував свої спостереження до спеціального бланку:

17:00 сидить по-турецькому на ліжку, сумирний

17:15 сидить по-турецькому на ліжку, погляд порожній

17:32 підвівся, дивиться у вікно

17:45 подали вечерю

18:02 сидить на краєчку ліжка, погляд порожній

18:07 забрали тацю, поїв добре

О чверть на восьму Мілліган почав нервово походжати палатою.

О восьмій до пацієнта зайшла медсестра Гелен Єґер і пробула з ним сорок хвилин. Перший запис у її нотатнику був стислим:

16.03.78. Пан Мілліган залишається в палаті особливого режиму. За ним про всяк випадок ведеться пильне спостереження. Розповідав про свої багаточисленні особистості. Говорив переважно Артур, у нього англійський акцент. За його словами, одна з особистостей, а саме — Біллі, має схильність до самогубства, тому інші захищаються тим, що не дають йому прокидатися. Біллі спить, відколи йому виповнилося шістнадцять. Апетит у пацієнта хороший. У їжі не вибагливий. Травлення працює добре. У спілкуванні приємний і доброзичливий.

Після того як сестра Єґер пішла, Артур подумки повідомив решті, що шпиталь Гардинга — це безпечне і дружнє місце. Оскільки для співпраці з лікарями знадобиться гострий розум і вміння мислити логічно, то він, Артур, від цієї миті повністю перебирає на себе контроль над сценою.

О другій двадцять п’ять ночі медтехнік Кріс Канн почув шум у Міллігановій палаті. Зазирнувши туди, він побачив, що пацієнт сидить на підлозі.

Томмі гепнувся з ліжка і був не в гуморі. За кілька секунд він почув кроки за дверима і чиєсь око втупилось у нього крізь вічко. Щойно кроки віддалилися, Томмі відліпив лезо бритви від своєї стопи і знайшов для нього хороший сховок, приклеївши його знизу до ліжка. Він знатиме, де шукати лезо, коли воно знадобиться.

(2)

Повернувшись із Чикаго 19 березня, лікар Джордж Гардинг-молодший був роздратований тим, що його ретельно вибудувані плани пішли котові під хвіст через передчасний приїзд пацієнта. Він збирався особисто зустріти Міллігана. Гардинг пішов на чималі клопоти, збираючи команду спеціалістів, до якої увійшли психолог, арт-терапевт, психотерапевт, соціальний працівник, а також лікарі, медсестри, медтехніки й розпорядниця Вейкфілдського котеджу. Він обговорив із ними всі складнощі роботи з людьми, що страждають на розлад множинної особистості. Коли окремі члени колективу відверто заявили, що не вірять у поставлений діагноз, він терпляче їх вислухав, поділився власними сумнівами, але попросив допомогти йому виконати доручення суду. Їм усім слід залишатись неупередженими, і тоді вони спільними зусиллями зможуть більше дізнатися про випадок Вільяма Стенлі Міллігана.

Через день після повернення Гардинга лікар Перрі Айрес провів фізичний огляд Міллігана. У медичній карті лікар зазначив, що перед тим, як відповісти на яке-небудь запитання, Мілліган часто ворушив губами і скошував погляд управо. На запитання, навіщо він це робить, пацієнт відповів, що то він звертається до інших особистостей, насамперед до Артура, за потрібною інформацією.

— Називайте нас Біллі, — додав Мілліган, — інакше люди вирішать, що в нас не всі вдома. Але я Денні. А оту вашу анкету заповнював Аллен. Хоча я не повинен був розповідати вам про інших.

Лікар Айрес процитував це у звіті, а також написав таке:

Спочатку ми домовились говорити тільки про Біллі, але при цьому малося на увазі, що Денні надасть інформацію про стан здоров’я усіх особистостей. І тільки через його неспроможність це зробити випливла на поверхню решта імен. Денні зміг пригадати тільки те, що у дев’ять років Біллі видалили грижу. За його словами, «Девіду завжди дев’ять», тобто це Девіду зробили ту операцію. В Аллена істотно обмежений периферійний зір, але в решти зір у нормі. […]

Примітка: Перш ніж перейти до оглядової кімнати, я детально описав пацієнту процедуру обстеження. Я наголосив на тому, що необхідно буде оглянути те місце, де колись була грижа, а також, оскільки в нього було виявлено лейкоцитурію — анормальний рівень лейкоцитів у сечі, — доведеться перевірити його простату шляхом ректального обстеження. Він неабияк стривожився. Його губи швидко заворушились, а очі забігали — пацієнт явно радився з іншими особистостями. Нарешті він стурбовано, але чемно сказав мені: «Це може стати ударом для Біллі та Девіда, бо Чалмер чотири рази ґвалтував їх, коли ми ще жили на фермі. Чалмер був нашим вітчимом». Він також додав, що жінка, зазначена в анкеті як їхня мати, — це насправді матір Біллі. Як він висловився, «це не моя мама, своєї мами я не пам’ятаю».

Розалі Дрейк і Нік Чико, котрі в парі проводили заняття групової терапії у Вейкфілдському котеджі, спілкувалися з Мілліганом тісніше, ніж інший персонал. Щоденно о десятій ранку і третій дня сімох або вісьмох пацієнтів Вейкфілда збирали на групові заняття.

21 березня Нік забрав Міллігана з його палати особливого режиму (яку, втім, тепер замикали тільки на ніч) і провів до кімнати для занять. Нік був струнким двадцятисемирічним медтехніком. Його підборіддя вкривала борода, а в лівому вусі красувалися дві сережки — тоненьке золоте кільце і нефритовий камінець. Він чув, що Мілліган вороже ставиться до чоловіків, бо в дитинстві став жертвою сексуального насильства. Медтехнік жваво цікавився розщепленням особистості, хоч і не дуже вірив у реальність такого синдрому.

Розалі, блакитноока білявка, що розміняла третій десяток і чиєю спеціалізацією була трудова терапія, раніше не стикалася