Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз
— А яку роль у вашому гурті виконує Рейджен? — запитала лікарка.
— Рейджен — наш захисник і хранитель ненависті.
— Гаразд. Тоді я мушу побачитися з Рейдженом, — твердо заявила вона.
— Пані, не раджу вам…
— Артуре, в нас обмаль часу, — обірвала лікарка Вілбур. — Багато заклопотаних людей пожертвували своїм вихідним, аби цього недільного ранку прийти сюди і спробувати тобі допомогти. Рейджен повинен дозволити Біллі поговорити з нами.
Обличчя юнака вкотре набрало здерев’янілого виразу. Він задивився перед собою невидющим поглядом, поринувши в якусь подобу трансу. Його вуста ворушились, наче він завів безгучний внутрішній діалог. Тоді він зціпив щелепи і суворо насупив брови.
— Тсе не є можливо, — пролунав низький голос зі слов’янським акцентом.
— Що ти маєш на увазі? — перепитала Вілбур.
— Не є можливо побачитися з Біллі.
— З ким я зараз говорю?
— Я є Рейджен Вадасковинич. А хто є всі тсі люди?
Лікарка Вілбур познайомила його з усіма присутніми. Явича знову вразила трансформація юнака, особливо його колоритний слов’янський акцент. Обвинувач пошкодував, що не знає бодай кількох фраз сербохорватською. Рейджен і справді володіє цією мовою чи все обмежується акцентом? Було б цікаво перевірити. Явич сподівався, що лікарка Вілбур копне глибше в цьому напрямку. Він хотів звернути на це її увагу, однак перед початком зустрічі їх попросили тільки привітатися з Мілліганом і більше не пускати ані пари з вуст.
— А як ти дізнався, що я хочу поговорити з Біллі? — запитала лікарка Вілбур.
Рейджен з легким усміхом схилив голову.
— Артур запитав, шчо я про тсе думаю. Я проти. Я є захисник, і я вирішую, хто може виходити на стсену. Біллі не можна випускати.
— Чому ні?
— Ви є лікар, еге ж? Я вам ось шчо скажу: якшчо Біллі розбудити, він себе вб’є.
— Звідки така впевненість?
Він стенув плечима.
— Кожного разу, як Біллі на стсену виходить, він думає, ніби шчось лихе накоїв, і намагається себе вбити. Я за нього відповідаю. Тому я проти.
— За що ти ще відповідаєш?
— За безпеку інших, особливо малечі.
— Зрозуміло. І ти жодного разу їх не підводив? Під твоїм захистом дітей не кривдили? Вони ніколи не зазнавали болю?
— Тсе не зовсім так. Девід відчуває біль.
— І ти це дозволяєш?
— Таке є його призначення.
— Ти — дорослий і дужий чоловік — допускаєш, аби дитя терпіло біль і муки?
— Пані Вілбур, я не…
— Тобі повинно бути соромно, Рейджене. Більше того, я вважаю, що ти не заслуговуєш бути тут за головного. Я — доктор медицини, і мені вже траплялося лікувати людей із таким розладом. Гадаю, якщо хтось і має вирішувати, чи можна Біллі виходити на сцену, то це я, а не той, хто дозволяє безпорадній дитині страждати від болю, замість того щоб узяти бодай частину його на свої плечі.
Рейджен з присоромленим і винуватим виглядом завовтузився на стільці. Він пробелькотів, що Вілбур геть не розуміє їхнього становища, та вона далі на нього тиснула — м’яко, але наполегливо.
— Гаразд! — поступився він. — Тілько під вашу відповідальність. Але чоловіки вийти мусять. Біллі боїться чоловіків після того, шчо йому заподіяв батько.
Ґері, Берні Явич і лікар Гардинг підвелися, збираючись вийти за двері, але тут озвалася Джуді:
— Рейджене, дуже важливо, щоб лікареві Гардингу було дозволено залишитись і побачити Біллі. Будь ласка, довірся мені. Лікаря Гардинга дуже зацікавила медична сторона цієї справи, і він повинен бути присутнім при бесіді з Біллі.
— А ми вийдемо, — вказав Ґері на себе і Явича.
Рейджен роззирнувся довкола, оцінюючи ситуацію.
— Я тсе дозволяю. Але він має сісти отам, — вказав юнак на стілець у дальньому куті просторої кімнати.
Джордж Гардинг ніяково всміхнувся, кивнув і примостився в кутку.
— І не рухайтесь! — застеріг Рейджен.
— Не буду.
Коли Ґері й Берні Явич вийшли в коридор, адвокат сказав:
— Я ще не зустрічався зі стрижневою особистістю — Біллі. Не знаю, чи вийде він до них. Але скажи мені, яке в тебе склалося враження про почуте і побачене?
Явич зітхнув.
— Спочатку я був налаштований вкрай скептично, але тепер не знаю, що й думати. Як на мене, це не симуляція.
А тим часом люди, котрі залишились у кімнаті, уважно стежили за Мілліганом. Його обличчя сполотніло, погляд, здавалося, був звернений глибоко всередину, губи рухалися, мовби юнак розмовляв уві сні.
Зненацька його очі широко розплющились.
— Боже! — зойкнув він. — Я думав, що вже помер!
Він ошаліло закрутився на своєму місці, озираючись навсібіч. Побачивши, що за ним спостерігає багато людей, юнак різко сіпнувся зі стільця, впав на підлогу і на всіх чотирьох мерщій відповз до протилежної стіни, якнайдалі від них, де скорчився поміж двома стільцями і почав схлипувати.
— Що я накоїв цього разу?
— Ти не зробив нічого поганого, хлопче. Не треба так хвилюватися, — сказала Корнелія Вілбур лагідним, але рішучим тоном.
Він тремтів і так щільно тулився до стіни, наче хотів пройти крізь неї. Волосся лізло юнаку в очі, але він і не намагався відгорнути його з обличчя.
— Біллі, ти цього ще не знаєш, але кожен у цій кімнаті бажає тобі допомогти. Давай-но ти підведешся з підлоги, сядеш ось на цей стілець, і ми з тобою трохи поговоримо.
Усім присутнім було очевидно, що Вілбур тримає ситуацію під контролем і точно знає, що треба робити. Вона зачіпала саме ті душевні струни, які слід було, щоб досягнути бажаного результату.
Юнак піднявся і сів на стілець. Він увесь тремтів, його коліна нервово сіпались.
— То я живий?
— Живий-живісінький, Біллі. Ми знаємо, що в тебе проблеми і тобі потрібна допомога. Адже так?
Він закивав, дивлячись на неї широко розплющеними очима.
— Скажи-но, Біллі, чому ти нещодавно намагався розбити голову об стіну?
— Я думав, що помер, — почав юнак, — а потім прокинувся і побачив, що я у в’язниці.
— А яким був твій останній спогад перед тим?
— Пам’ятаю, що стояв на даху школи. Я більше не хотів ходити до психіатрів. Лікар Браун із Ланкастерського центру психічного здоров’я не зміг мене вилікувати. Мені здавалося, що я стрибнув тоді з даху. Чому я досі живий? І хто ви всі такі? Чому ви так на мене дивитесь?
— Ми — лікарі і юристи, Біллі. Ми зібралися тут для того, щоб тобі допомогти.
— Лікарі? Тато Чал мене приб’є за розмову з вами.
— Чому, Біллі?
— Він боїться, що я розповім комусь про те, що він зі мною зробив.
Вілбур кинула запитальний погляд на Джуді Стівенсон.
— Це його вітчим, — пояснила
