Біографія випадкового чуда - Таня Малярчук

Бігати, вважала Лєна, взагалі шкідливо для серця — це вона прочитала в журналі «Наука і релігія». Серце б’ється за життя певну сталу кількість разів. Відповідно, чим повільніше воно б’ється, тим довше людина проживе. А якщо отак нерозумно його використовувати, то можна і до тридцятки не дотягнути. Економити серце треба. Воно, бідне, і без того багато що мусить терпіти.

Лєнине, наприклад, натерпілося.

Батьки запросили її в кондитерську «Коровай» на серйозну розмову. Батько замовив собі пиво, мама — нічого, Лєна — теж пиво. Так вони сиділи в кондитерській за великим дерев’яним столом, а поруч у холодильнику догнивали вершки, посипані торішніми чорницями.

— Ми маємо з тобою серйозно поговорити, — сказала Лєнина мама.

— Я уважно слухаю.

— Ми розлучаємося.

— Що?!

З’ясувалося, що Лєнині батьки вже багато років обоє мали коханців і жили разом тільки заради доньки.

— Тепер ти вже доросла, — сказала Лєнина мама, — в університеті вчишся. Ти нас зрозумієш. Ми дали тобі все, що могли, а тепер хочемо пожити для себе.

— Та будь ласка, — крикнула Лєна, — живіть собі! Хіба я вам колись заважала?!

— Квартиру ми продамо і натомість купимо дві однокімнатні, — продовжувала мама по-діловому. — Одна квартира батькові, одна мені.

— А я?

— Ну, ти можеш зі мною пожити, — дещо зам’ялася мама, — і дядьком Степаном.

— Дядьком Степаном?

— Ти його не знаєш. Він зі мною на шоколадці працював (так Лєнина мама називала шоколадну фабрику).

— Або зі мною поживи, — втрутився батько. — Зі мною і Тамарою.

— Тамарою? Ну ви даєте!

Лєна зібрала своє скромне майно і влаштувалася в університетський гуртожиток. Наукою займатися. Тоді вона безперервно повторювала собі, що розчаровуватися рано, все тільки починається. Як — це вже інша справа, головне, що починається, і куди воно рухатиметься далі, залежить від неї самої.

Лєнина сусідка по гуртожитській кімнаті — її звали Василина і виглядала вона як шафа з одягом, два метри в усі боки, спеціалізація — метання дисків, — була фанаткою російської співачки Земфіри. Вона постійно вмикала Земфірині пісні на повну гучність і заливалася під них гіркими сльозами, наминаючи каструлю макаронів. В одній із пісень були слова «не взлетим, так поплаваем». Лєна теж підплакувала в ритм.

— Можна ще повзати, — казала вона, — стрибати, тьопати, телімпатися, їсти, жерти, наминати, спати. А я все-таки дуже хотіла б політати.

— Щоб злетіти, — заперечувала Василина, — людині потрібна грудна клітка об’ємом шість кубометрів.

— Звідки ти це взяла?!

— Ну, я ж метаю диски.

Лєна не бачила логіки між запитанням і відповіддю, однак Василина була така, нелогічна, і метала диски, це правда.

Але валеологія. Це наука про здоров’я. Про те, як зі звичайної людини без застосування сили зробити людину здорову. Щоб людина сама цього захотіла — здоровою бути. Наука така собі, казала пізніше Лєна, поверхова, бо що таке здоров’я? Якась фікція, не більше. Лєнина старенька бабця називала здоров’ям стан, коли щодня болить в іншому місці. Кращого визначення нема. Свята правда. Крім того, як люди можуть бути здоровими, якщо в них із головою не все гаразд?

У валеології є одна хитра класифікація. Люди поділяються на здорових, хворих і на тих, що перебувають у «третьому стані». Цей «третій стан» найбільше цікавив Лєну.

— Ти, Василино, — казала вона своїй сусідці по кімнаті, — яскравий зразок третього стану.

— Ні, я п’ята генерація, — заперечувала Василина, — а що таке третій стан?

— Третій стан — це коли ні здоровий, ні хворий.

— Хіба таке буває?

— Виходить, буває. А що таке п’ята генерація?

— Це останнє покоління людей, які вже почали з’являтися на землі. Надлюди. Мають особливі здібності. Можуть навіть по воді ходити, як Ісус Христос. Власне, Ісус Христос був першим із п’ятої генерації.

— Які ж у тебе здібності такі особливі, Василино?

— Я їх якраз шукаю. Але я точно п’ята генерація. В мене знак на чолі є.

Василина буда дуже кремезною дівчиною. Гіганткою. Саме її лице, кругле, як колобок, мало метр у діаметрі. Коли вона бігла, а бігла Василина тільки перед тим, як метнути диск, навіть не бігла, а розбігалася, то могла своїми щоками вбити того, хто опинився поруч. Волосся у Василини майже не було, а те, що відростало, вона підстригала манікюрними ножицями. Гуртожитське ліжко зламалося під нею, коли Василина вперше на нього присіла. Мусила купувати інше, залізне, на пружинах.

До університету Василина вступила не після школи, а після тюрми. Якось, розлютившись, вона метнула одного чоловіка на двадцять метрів уперед, бо він обізвав її горилою. Чоловік поламав собі всі кістки, а Василину посадили на рік за нанесення тяжких тілесних ушкоджень.

Люди, казала Лєна, користуються мовою дуже необачно, не відчувають відповідальності за сказані слова. У цьому їхня велика біда.

Василина відразу Лєні дуже допомогла. Власник дерматинової галантереї, яку Лєна продавала на базарі, заявив, що вона присвоїла собі виручку. А Лєна не присвоювала. Базарники часто вдавалися до таких хитрощів. Вони казали — присвоїла, виплачуй, інакше подамо заяву в міліцію за крадіжку. В міліції вони, звичайно, мали своїх дружбанів, і ті оформлювали все так, ніби ти справді вкрала.

От чоловічок прийшов до Лєни в гуртожиток, щоб залякати. Лєна сказала:

— Я нічого у вас не брала. І взагалі, я майже нічого не продала за час, коли працювала на базарі. З мене поганий торгаш. Я до науки хист маю.

— Нехай міліція розбирається, до чого ти маєш хист.

Василина зреагувала на слово «міліція» блискавично й однозначно. Вона, без сумніву, мала для цього вагомі підстави. Сказала чоловічкові:

— Ти що сказав, мужик?!

Але так сказала, що «мужик» мало штани не намочив.

— Я не з вами говорю…

— А мені по барабану — я з тобою! — і Василина грізно посунула в його бік.

Чоловічок був їй по пупець. Лєна навіть трохи злякалася, бо якби Василина його метнула, зламаними кістками не обійшлося б. Чоловічок, на щастя, теж це зрозумів і дав драла. Більше Лєна ніколи його не бачила.

— Василино, я перед тобою в боргу, — сказала вона.

Метальниця