Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
Йоссар’ян знав, що Вождь Зелений Вуж бреше, але перебивати його не хотів. Звідтоді, скаржився Вождь, він не мав жодної звістки від своїх батьків. Та з цього приводу Вождь не дуже засмучувався, бо знав лише з їхніх слів, що він їхній син, а оскільки ті дурили його на кожному кроці, де гарантія, що вони не збрехали й тут?
Значно краще Вождь був обізнаний з долею їхнього двоюрідного клану. Завдяки хитрому маневрові ті прорвались на північ і ненароком забрели до Канади. А коли спробували було повернутись, їх зупинили на кордоні американські імміграційні власті і не пустили на батьківщину. Чому? А тому, що вони червоні, ось чому!
Це був неабиякий дотеп, але Док Дайлік навіть не всміхнувся. Він усміхнувся пізніше, коли, повернувшись із наступного польоту, Йоссар’ян знову звернувся до нього, не дуже сподіваючись на успіх, із проханням списати його на землю. Док Дайлік хихикнув один раз і тут же заглибився у власні роздуми, що стосувались передусім Вождя Зеленого Вужа (який того ранку викликав його на змагання з індіанської боротьби), а лиш потім Йоссар’яна, який, схоже, зсунувся з глузду.
— Ти даремно марнуєш час, — змушений був сказати йому Док Дайлік.
— Чому? Хіба ти не можеш списати на землю льотчика, в якого не всі вдома?
— Певно, що можу. Навіть мушу. Інструкція каже, що я зобов’язаний негайно списувати кожного, хто збожеволів.
— Тоді чого ж ти мене не списуєш? Я божевільний. Поспитай-но в Мудренджера.
— У Мудренджера? А де він зараз, твій Мудренджер? Знайди мені Мудренджера, і я в нього спитаю.
— Тоді спитай у будь-кого з офіцерів. Кожен тобі скаже, який я божевільний.
— Вони самі такі.
— То чому ж ти не списуєш їх на землю?
— А чого вони не просять, щоб я списав їх на землю?
— А того, що вони божевільні, ось чого…
— Певна річ, вони божевільні,— відказав Док Дайлік. — Хіба ж я тобі не казав, що вони божевільні? Та хіба ж божевільному можна дозволити визначати, збожеволів він чи ні?
Йоссар’ян пильно глянув на нього й почав заходити з другого боку.
— Ну, а скажімо, Вессл — божевільний?
— Ще й який! — мовив Док Дайлік.
— Отже, ти можеш списати його на землю?
— Авжеж, можу! Та спочатку він сам мусить мене про це попросити. Так каже інструкція.
— А чому ж він не просить?
— Бо він божевільний, — одказав Док Дайлік. — Він напевне мусить бути божевільним, якщо, побувавши стільки років на волосинці від смерті, все одно й далі літає на завдання! Звичайно, я можу списати Вессла. Та спочатку він сам має мене про це попросити.
— І це все, що він має зробити, щоб звільнитись від польотів?
— Атож. Нехай тільки попросить.
— І тоді ти зможеш списати його на землю? — перепитав Йоссар’ян.
— Ні. Тоді я нізащо не зможу списати його на землю.
— Ти хочеш сказати, що тут є якась заковика?
— Ще й яка заковика, — відказав Док Дайлік. — «Поправка двадцять друга». Кожний, хто намагається уникнути виконання бойового обов’язку, не може вважатися божевільним.
Була всього одна заковика — «Поправка двадцять друга», згідно з якою турбота про власну безпеку перед лицем прямої й безпосередньої небезпеки є проявом нормального глузду. Вессл божевільний, і його можна списати на землю. Все, що він має для цього зробити, — це попросити, але коли він попросить, його відразу перестануть вважати душевнохворим і примусять літати на завдання. Вессл був би навіжений, коли б і далі літав на завдання, і нормальний, коли б перестав літати. Та коли він нормальний, він повинен літати. Якщо він літає — виходить, він божевільний і літати не повинен; та якщо він не хоче літати — виходить, він здоровий і літати повинен. Залізна логіка «Поправки двадцять другої» справила на Йоссар’яна таке глибоке враження, що він мимоволі шанобливо присвиснув.
— Ну й заковика, ця їхня «Поправка двадцять друга». Справжня пастка, — зауважив він.
— Пастка на дурнів! — погодився Док Дайлік. — Розумних рук діло.
Йоссар’ян раптом побачив її ясно, в усій запаморочливій переконливості. Була якась хитромудра точність у досконалій гармонії її складових частин, витонченій і кошмарній водночас, — такими бувають витвори модернізму. Тож Йоссар’ян часом утрачав певність, що він взагалі її розуміє, як-от не мав він певності щодо справжнього модерністського мистецтва або, скажімо, щодо мушок, які помітив Вессл в очах Везунбі.
Щоразу, коли заходила мова про мушок в очах у Везунбі, Йоссар’ян міг покластись лише на слово Вессла.
— Та їх там у нього цілий рій, — запевнив його Вессл невдовзі після того, як побився з Везунбі в офіцерському клубі.— Хоча він сам, либонь, того, й не помічає. От чому він і бачить усе не так, як воно є насправді.
— Як це він може цього не помічати? — здивувався Йоссар’ян.
— А так, що в нього мушки в очах! — набравши повні груди повітря, терпляче пояснив йому Вессл. Ну, як він може помітити, що в нього в очах мушки, коли у нього в очах мушки?!
У цьому було не менше логіки, ніж у всьому іншому, та й узагалі Йоссар’ян не міг не вірити йому, бо ж Вессл походив не з Нью-Йорка, а з далекої глушини і тому незрівнянно більше за нього знав про життя дикої природи, та, на відміну від Йоссар’янових матері, батька, сестри, брата, тітки, дядька, свояків, учителя, духовного отця, адвоката, сусідів та газет, ні разу до того не збрехав йому, коли йшлося про важливі речі.
День чи два Йоссар’ян сам-один перетравлював щойно здобуті відомості про Везунбі, а потім вирішив зробити добре діло — поділитися ними із самим Везунбі.
— Слухай-но, Везунбі,—
