Данина Каталонії - Джордж Орвелл
Раз чи двічі я блукав невеличким огородженим цвинтарем, що був за два чи три кілометри від села. Зазвичай вбитих на фронті везли до Сьєтамо, а тут поховані лише селяни. Цей цвинтар дивовижно відрізнявся від англійського. Тут ніхто не шанував мертвих! Усе поросло кущами й травою, повсюди валялися людські кістки. Проте найбільше мене подивувала повна відсутність релігійних написів на могильних плитах, хоча дати на них стояли дореволюційні. Здається, я лише одного разу побачив напис: «Помоліться за душу такого-то», що доволі звично для католицьких поховань. Багато написів були цілком світськими панегіриками про чесноти померлих. Лише на одній з чотирьох чи п’яти могил був невеликий хрест, чи щось, що натякало на Небеса, проте як правило все це було спаплюжене кайлом якогось пильного атеїста.
Мене особливо вразило, що люди в цій частині Іспанії були абсолютно позбавлені релігійних почуттів, принаймні в традиційному сенсі цього слова. Дивовижно, але за весь проведений в Іспанії час я не бачив як хтось хреститься, адже незалежно від революції цей жест міг уже стати інстинктивним. Очевидно, іспанська церква повернеться (як сказано у приказці, ніч та єзуїти завжди повертаються), проте зараз, у розпал революції, вона геть занепала — до такої міри, що за схожих обставин неможлива навіть для стагнуючої англіканської церкви. Іспанці, принаймні в Каталонії та Араґоні, сприймали церкву лише як чистої води оборудку. Не виключено також, що християнські вірування дещо витіснив анархізм, чий вплив тут дуже поширений і який безперечно має релігійний відтінок.
Я саме повернувся зі шпиталю, й того ж дня ми пересунули свої позиції туди, де вони мали б давно бути — на тисячу метрів уперед вздовж невеликого потічка, що біг за кількасот ярдів від фашистів. Цю операцію варто було провести ще багато місяців тому. А зробили це лише тепер тому, що анархісти пішли у наступ на дорозі до Хаки і для їхнього просування вперед ми мусили відтягнути на себе ворожі війська.
Ми не спали вже шістдесят чи сімдесят годин, а тому мої спогади нечіткі, наче набір окремих кадрів. Підслуховування на нейтральній території, за сто метрів від Каса Франческа, укріпленого маєтку, що був частиною фашистської лінії фронту. Сім годин поспіль лежиш у жахливому болоті, у воді, що смердить очеретом і все глибше й глибше засмоктує тіло. Сморід очерету, пронизливий холод, великі зірки на чорному небі, гучне квакання жаб. Незважаючи на квітень, це була найхолодніша ніч, яку я пам’ятаю в Іспанії. За сотню метрів позаду нас рилися окопи, але стояла мертва тиша, чути було лише жаб’ячий хор. Тільки один раз за ніч я почув знайомий звук — так лопатою приплескують мішок з піском. Дивно, проте час від часу іспанці демонструють мистецтво організації. Усю роботу було ретельно сплановано. За сім годин шістсот солдат вирили тисячу двісті метрів окопів і навіть побудували бруствер на відстані 150-300 ярдів від лінії фашистів. Зроблено все було настільки тихо, що фашисти про це ні сном ні духом, і протягом ночі трапився лише один нещасний випадок. Звичайно, наступного дня втрат стало більше. Кожен солдат мав своє завдання, з’явилися навіть чергові по кухні, які після закінчення роботи принесли вино з розведеним у ньому бренді.
Розвиднілось, і фашисти раптом помітили, що ми поруч. Квадратна біла будівля Каса Франческа, хоч і стояла на відстані двох сотень метрів, здавалося, височіла просто над нами, а кулемети, що стирчали з вікон, завалених мішками з піском, були націлені точно на наші окопи. Ми глипали на Каса Франческа і не могли втямити, чому фашисти нас не помічають. Цієї миті в нас полетіли кулі, й усі впали на коліна, заходившись поспіхом поглиблювати окопи й робити бічні заглибини. Моя рука була все ще перев’язана, отож я не міг копати, а тому більшу частину дня провів читаючи детектив «Позичальник». Про що була книжка не пригадую, зате добре пам’ятаю свої відчуття під час читання: мокра глина на дні окопу, я повсякчас прибираю ноги, через які перечіпляються люди, які пробігають повз, посвист куль над моєю головою. Томасові Паркеру не очікувано кулею навиліт прострелило стегно. Втрати були по всій лінії фронту, проте вони мізерні порівняно з тими, якими могли бути, якби фашисти помітили нас під час пересування вночі. Згодом дезертир повідомив, що за недогляд розстріляли п’ятьох фашистів. Навіть тепер, якби вони притягли кілька мінометів, то б могли нас усіх перебити. Було дуже незручно нести поранених по вузькій, переповненій людьми траншеї. Я бачив одного бідолаху, який вивалювався з нош і задихався в агонії від болю. Поранених доводилося довго нести, інколи більше кілометра, оскільки санітарні машини ніколи не під’їжджали близько до лінії фронту. Якщо вони наближалися до передової, то фашисти звично гатили по них — з тих міркувань, що в сучасній війні ніхто не буде вагатися, щоб на санітарній машині підвезти на передову боєприпаси.
Наступної ночі в Торре Фаб’єн ми чекали команди йти в наступ, однак цей наступ скасували, передавши останньої миті наказ по рації. В сараї, де ми сиділи в очікуванні, підлога була встелена тонким шаром полови поверх куп людських і коров’ячих кісток, і до того ж сарай кишів щурами. Ці брудні тварюки повсюди вистрибували з-під землі. Найбільше на світі я ненавиджу щурів, які в темряві бігають навколо мене. Однак я все ж спромігся копнути одного й відкинути його далеко вбік.
І ось ми сидимо на відстані усього якихось п’ятдесят-шістдесят метрів від бруствера фашистів, чекаючи наказу йти в наступ. Вервечка чоловіків поховалися у зрошувальній канаві, з-за краю виглядають лише їхні багнети, у цілковитій темряві блищать очі. Копп і Бенджамін присіли просто за нами, поруч з ними зв’язківець з радіопередавачем на плечах. На заході видно рожеві спалахи від вибухів, а за декілька секунд чути й сам вибух. Раптом ми чуємо потріскування рації, й нам прошепотіли наказ відступати, доки ще є можливість. Ми спробували, але було вже запізно. Дванадцятьох нещасних хлопчаків з КМІ (Молодіжна ліга РПМЄ, що відповідала такій самій лізі ОСМ у ОСПК), які залягли на відстані всього сорока метрів від фашистського
