Данина Каталонії - Джордж Орвелл
А далі, багато днів поспіль, ми чули звуки бою, що на тому боці Уески вели анархісти. Звуки завжди були однакові. Зненацька, із самого раннього ранку, все починалось з вибуху двох десятків снарядів, що розривались одночасно — навіть на відстані то був диявольський гуркіт, — а тоді безперервне бахкання численних гвинтівок і кулеметів, важкий звук, який дивовижним чином нагадував барабанний бій. Поступово стрільба поширилася на всю лінію фронту, що оточувала Уеску, і ми в сум’ятті сонно притулялися до бруствера, поки над нами різко свистіли кулі.
Удень постріли гуркотіли уривчасто. Обстріляли й частково зруйнували Торре Фаб’єн, де була наша кухня. Цікаво, коли спостерігаєш за артилерійським вогнем з безпечної відстані, хочеться, щоб ціль було вражено, навіть якщо ця ціль — твої товариші та обід. Того ранку фашисти стріляли влучно, мабуть навідниками були німці. Вони майстерно взяли у вилку Торре Фаб’єн. Один снаряд перелетів, один не долетів, а тоді почулися свист і гуркіт. Підірвані балки злетіли у повітря, наче колода карт. Наступний снаряд акуратно відітнув шмат будівлі, наче велетень ножем. Проте варто віддати належне нашим кухарям — обід вони приготували вчасно.
Минали дні, ми не бачили гармат, але добре їх чули і навчилися розпізнавати на слух. Були дві батареї російських 75-міліметрових гармат, які стріляли зовсім близько і будили в моїй уяві образ товстого гольфіста, який бив по м’ячу. Це були перші російські гармати, що мені доводилось бачити, точніше, чути. Траєкторія польоту снаряда була низькою, проте швидкість такою високою, що майже одночасно ми чули постріл, свист і вибух. За Монфлоритом стояли дві важкі гармати, що стріляли декілька разів на день. Їхнє приглушене ревіння скидалося на голос закутого в кайдани далекого страшного монстра. На горі Араґон, у середньовічній фортеці, яку минулого року взяли штурмом урядові війська (як потім казали, вперше за всю її історію) і яка охороняла один з підступів до Уески, встановили важку гармату, виготовлену ще десь у дев’ятнадцятому столітті. Її масивні снаряди летіли настільки повільно, що, здавалося, можна було бігти поруч з ними. Звук пострілу у мене асоціювався зі свистом людини, яка іде на велосипеді. Попри невеликі розміри, міномети звучали найзловісніше. Їхні снаряди були схожими на крилаті торпеди, формою нагадували дротики для гри в дартс, а розміром вони були з літрову пляшку. Ці снаряди летіли з диявольським металевим тріском, наче величезною кулею крихкої сталі гамселили по ковадлу. Інколи над нами пролітали наші літаки і скидали авіабомби, чиє ревіння котилося відлунням і від якого земля дрижала навіть на відстані трьох кілометрів. Розриви снарядів фашистської зенітної артилерії, всіювали небо крихітними хмаринками, наче на кепській акварелі, а проте я ніколи не бачив, щоб вони хоч на тисячу метрів наближалися до літака. Коли літак іде в піке й при цьому стріляє з кулемета, знизу здається, ніби над головою б’є крильми птах.
На нашій ділянці фронту знову не відбувалося нічого особливого. За двісті метрів праворуч, де над нашими позиціями здіймалися позиції фашистів, їхні снайпери підстрелили декількох наших товаришів. За двісті метрів ліворуч, на мосту через потічок, зав’язався своєрідний двобій між фашистськими мінометниками й солдатами, які будували бетонну барикаду на мосту. Маленькі лиховісні міни посвистували над головами — жух-бах! Жух-бах — і звук їхнього вибуху на асфальті був удвічі гучнішим. Усього за сто метрів можна було стояти в цілковитій безпеці й спостерігати за стовпами землі й чорного диму, що здіймались догори, наче чарівні дерева. Нещасні, що будували на мосту барикаду, більшість дня проводили, ховаючись у заглибинах, виритих у стінках окопів. Поранених було менше, ніж очікувалось, а барикада неухильно виростала і перетворювалася на стіну двох футів завтовшки; в ній були амбразури для двох кулеметів і невеликої польової гармати. Бетон укріплювали каркасами старих ліжок, які, очевидно, були єдиним залізом, яке можна було знайти.
Розділ 7
Якось по обіді Бенджамін заявив, що йому потрібні п’ятнадцять добровольців. Вже сьогодні мали провести скасовану минулого разу атаку на фашистський редут. Я змастив свої десять мексиканських набоїв, замазав грязюкою багнет (блиск таких речей може видати наше розташування), спакував шмат хліба й ковбасу, а також сигару, яку дружина надіслала з Барселони і яку я вже давненько приберігав. Кожному з нас видали по три гранати. Іспанський уряд нарешті налагодив виробництво пристойних гранат. Виготовлені на основі гранати Міллса, вони мали два запобіжники замість одного. Після висмикування запобіжників до вибуху залишалося сім секунд. Основним недоліком гранати було те, що один запобіжник висмикувався туго, інший, навпаки легко. А отже, ви мали вибір: залишити обидва запобіжники і не мати можливості скористатись гранатою в потрібний момент, або заздалегідь висмикнути тугий і постійно остерігатись, щоб граната не вибухнула просто в кишені. Навіть незважаючи на усі ці недоліки, вона все одно була досить зручною.
Незадовго до півночі Бенджамін повів нас, п’ятнадцятьох добровольців, до Торре Фаб’єн. Із самого вечора лило як з відра. Зрошувальні канави стояли заповнені водою, і якщо хтось туди потрапляв, то опинявся по пояс у воді. У цілковитій темряві, під рясним дощем, у внутрішньому дворі стояла велика група чоловіків. Копп звернувся до нас спочатку іспанською, потім англійською, пояснивши, в чому полягав план наступу. Фашистські укріплення тут утворювали літеру L, і нам належало атакувати позиції, що були трохи вище, на згині лінії. Близько тридцяти чоловік, половина іспанців і половина англійців, під командуванням Хорхе Рока, командира нашого батальйону (батальйон ополчення налічував майже чотири сотні бійців), та Бенджаміна повинні були підкрастися й обрізати дріт навколо позиції фашистів. Хорхе подасть нам сигнал — кине першу гранату, а потім, поки вони не оговталися, ми закидаємо їх гранатами й витіснимо з окопів. Одночасно з нами діятимуть сімдесят бійців спецзагону, які нападуть на наступну «позицію» фашистів, що була за двісті метрів праворуч від попередньої, сполучалась з нею комунікаційною траншеєю. Щоб ми не перестріляли одне одного в темряві, домовлено було одягти білі нарукавні пов’язки. Якраз цієї миті прибув посланець і сповістив нас, що білих пов’язок немає. Раптом у темряві пролунав чийсь сумний голос: «Тоді нехай фашисти надінуть пов’язки замість нас».
У нас була ще година чи дві. Сінник над стійлом
