Данина Каталонії - Джордж Орвелл
Для журналістів будь-яка війна — привід заробити. Ця не була винятком. Різниця полягала в тому, що, незважаючи на те, що журналісти найчастіше приберігають найбільш образливі вирази для ворога, комуністи та РПМЄ тепер більше паскудили одні одним, а не фашистам. Проте я не міг сприймати все це серйозно. Мене дратувала й викликала огиду міжпартійна гризня, але насправді це мало вигляд побутової сварки. Я не вірив, що ці сварки здатні щось змінити чи що в політиці цих партій були непримиренні розбіжності. Я усвідомив, що комуністи й ліберали налаштовані не дати революції розпочатися. Не зрозумів я лише того, що вони зможуть повернути її назад.
На це була своя причина. Увесь час я проводив на передовій, де соціальна і політична атмосфери не змінювались. Я покинув Барселону на початку січня, і до кінця квітня в мене не було відпустки. І весь цей час, насправді навіть довше, на ділянці Араґонського фронту, що її контролювали РПМЄ та анархісти, умови залишалися незмінними, принаймні на перший погляд. Революційна атмосфера була такою ж самою, як я її застав уперше. Генерали й рядові, селяни й ополченці досі були рівними, всі отримували однакову платню, носили однаковий одяг, їли однакову їжу й звертались один до одного «ти» або «товариш» і ніяк інакше. Не було керівників, не було підлеглих, жебраків, проституток, юристів, священиків, не було улесливості або салютування. Я дихав повітрям рівності. А ще я був таким простаком, що вірив — таке повсюди в Іспанії. Я не розумів, що був випадково ізольований поміж найбільш революційно налаштованої частини робітничого класу.
Отож, коли мої політично обізнаніші товариші казали, що не можна сприймати війну лише з військового погляду і що вибір тут стояв між революцією та фашизмом, я, звичайно, сміявся з них. Загалом я поділяв погляди комуністів, які можна було сформулювати приблизно так: «Не варто розмовляти про революцію, поки ми не виграли війни». Натомість мені не подобалося гасло РПМЄ: «Ми мусимо йти вперед, інакше нас відкинуть назад». Згодом я на практиці зрозумів, що РПМЄ усе ж мав рацію, принаймні більше, ніж комуністи. В теорії позиція комуністів здавалася доладною. Проблема полягала в тому, що їхня поведінка не дозволяла повірити в те, що вони все робитимуть чесно. Вони часто повторювали гасло: «Спочатку війна, потім революція». Незважаючи на те, що звичайні вояки ОСПК свято вірили, що після війни революція розвиватиметься, насправді гасло було простим окозамилюванням. Комуністи працювали зовсім не над тим, аби відтермінувати іспанську революцію до кращих часів. Справжнім їхнім прагненням було не дати їй взагалі відбутися. Час минав, ця тенденція ставала все очевиднішою, оскільки в робітничого класу продовжували відбирати владу і все більше революціонерів різних мастей кидали за ґрати. Усе робилося з міркувань військової необхідності, і можна сказати, що привід було вигадано дуже вдало. Комуністи просто намагалися відтіснити робітників з вигідних позицій, натомість поставивши їх у становище, коли, після завершення війни, робітники жодним чином не змогли б протистояти відновленню капіталізму. Зауважте, що наразі я виступаю не проти рядових комуністів, а надто тих тисяч комуністів, які героїчно загинули під Мадридом. Проте не вони визначали політику партії. Ті ж, хто всім керував, робили всі ці речі цілком усвідомлено.
Війну варто було виграти, навіть якщо революцію вже програно. У кінці я навіть почав сумніватися, чи спрямована комуністична політика в довгостроковій перспективі на перемогу. Зовсім небагато людей розуміли, що на різних етапах війни слід було вдаватися до різної політики. Вочевидь, анархісти рятували ситуацію в перші два місяці, проте вони не могли організувати опір на наступному етапі; в свою чергу, комуністи, можливо, врятували ситуацію в період жовтня-грудня, проте перемогти у війні було геть іншою справою. В Англії комуністичну військову політику прийняли без жодних запитань, оскільки в пресу потрапляла лише дещиця критики, а ще тому, що загальна лінія — позбутись революційного хаосу, прискорити виробництво, мілітаризувати армію — виглядала реалістичною і слушною. Варто вказати на притаманну комуністичній лінії слабкість.
Для того, аби стримувати будь-яке революційне устремління й зробити цю війну якомога більше схожою на звичайну собі війну, важливо було нехтувати реальними стратегічними можливостями. Я вже описував наше озброєння на Араґонському фронті, точніше, повну відсутність озброєння як такого. Насправді, не було жодних сумнівів — нам навмисне не видавали вчасно зброю, з остраху, що більшість зброї потрапить до рук анархістів, які можуть потім використати її у своїх революційних цілях, отож, великий араґонський наступ, в результаті якого Франко мав відійти від Більбао, а можливо, й від Мадрида, так і не відбувся. Та й це ще не все. Набагато важливішим було те, що відколи війну звузили до поняття «війни за демократію», стало фактично неможливо привабити допомогу з боку робітничого класу з-за кордону. Поглянувши правді в обличчя, ми мусимо визнати, що світовий робітничий клас абсолютно байдуже поставився до іспанської війни. Десятки тисяч прибули до Іспанії воювати, але десятки мільйонів за їхніми спинами залишилися незворушними. Протягом першого року війни англійська громадськість сукупно зібрала в різні фонди «допомоги Іспанії» близько чверті мільйона фунтів, і це, мабуть, менше, ніж витрачається на походи в кіно протягом тижня. Страйки та бойкоти — ось те, чим робітничий клас демократичних країн міг допомогти своїм іспанським товаришам. Проте нічого такого не сталося. Лідери лейбористів та комуністів по всьому світу заявили, що це немислимо. Вони, безперечно, не помилялися, оскільки самі ж і волали, що «червона» Іспанії! зовсім не «червона». Після 1914—1918 років фраза «війна за демократію» набула зловісного відтінку. Комуністи роками навчали активних робітників усіх країн, що «демократія» — це всього лише рафінована назва поняття «капіталізм». Спочатку казати «демократії! — це омана», а тоді кричати «вперед за демократію» — не найкраща тактика. Якби, маючи вагому підтримку радянської Росії за своєю спиною, комуністи звернулися до робітників усього світу в ім’я «революційної Іспанії», а не «демократичної Іспанії», важко повірити, що цей заклик залишився б без відповіді.
Найважливішим було те, що з подібною нереволюційною політикою фактично неможливо було вдарити у тил Франко. Влітку 1937 року Франко тримав під своїм контролем більшу кількість населення, ніж уряд, а якщо рахувати також колонії, то цифра вийде значно більшою, — майже з такою самою кількістю військ. Усім відомо, що маючи вороже населення в тилу, неможливо тримати армію на передовій без достатньої кількості військ для оборони ліній комунікацій, придушення саботажу тощо. Саме тому очевидно, чому в тилу Франко не існувало справжнього народного опору. Немислимо,
