Данина Каталонії - Джордж Орвелл

Наприкінці березня у мене на руці з’явився гнійник, який необхідно було розрізати, а руку перев’язати. Звичайно, мені потрібен був лікар, проте з такою дрібницею не було сенсу відсилати мене до Сьєтамо, отож я залишився у так званій лікарні у Монфлориті, більше схожій на евакуаційний пункт. Тримали мене там десять днів, частину часу я пролежав у ліжку. Практиканти (чергові лікарі) вкрали у мене всі без винятку цінні речі, серед іншого фотоапарат і світлини. На фронті всі крадуть, і причиною тому злидні, але повірте — медики найгірші з усіх. Пізніше, коли я опинився в госпіталі у Барселоні, американець, який прибув в Інтернаціональну бригаду на кораблі, торпедованому італійською субмариною, розповідав, як його пораненого несли берегом, і поки ставили ноші в машину, санітари вкрали у нього наручний годинник.

Поки моя рука була перев’язана, я декілька днів блаженно тинявся околицями Монфлорита. Це була купка глинобитних і кам’яних будинків з вузькими звивистими вуличками, які продовжували розбивати вантажівки, аж поки дороги не стали схожими на місячні кратери. Церква мала значні пошкодження, і зараз її використовували як військовий склад. На всю околицю було усього два маєтки — Торре Лоренцо і Торре Фаб’єн, а ще дві дуже великі будівлі, що, очевидно, належали землевласникам, які колись панували у цій сільській місцевості. Їхні велич і багатство вражали на тлі убогих хатинок селян. Просто за річкою, ближче до передової, стояв величезний млин, а поруч з ним маєток. Болісно було бачити масивний дорогий механізм, що стоїть без діла та іржавіє, а дошки розбирають на розпал. Згодом, для доставки військам дерева, сюди стали відряджати вантажівки з чоловіками, які систематично обдирали дошки з будівлі. Щоб справа йшла швидше й легше, підлогу підривали ручними гранатами. Ла Гранха, наш склад і кухня, колись, ймовірно, був жіночим монастирем. Тут був просторий внутрішній двір розміром з акр чи навіть більше з господарськими прибудовами, і стайні на тридцять чи сорок коней. Маєтки цієї частини Іспанії не мають жодної естетичної чи архітектурної цінності, проте господарські будівлі вибілені, з круглими арками й чудовими балками, виглядають доволі шляхетно. Тут століттями не мінявся стиль архітектури. Інколи я відчував неусвідомлений жаль до фашистів — колишніх власників цих будинків, які бачили, що ополченці коять з їхнім майном. В Ла Гранха кожна кімната, яку ми не використовували, автоматично перетворювалась на вбиральню — страхітливу суміш розтрощених меблів та екскрементів. У невеличкій церкві неподалік зі стелею в дірках від снарядів уся підлога була вкрита фекаліями. У великому внутрішньому дворі, де кухарі роздавали нам їжу, серед багнюки валялись купи іржавих консервних бляшанок, екскрементів мулів та зіпсованої їжі. З цього приводу згадується стара армійська пісенька:

Щури, щури,

Наче коти

Живуть у квартирмейстера!

У Ла Гранха щури й справді були розміром як коти. Ці величезні вгодовані тварюки снували звалищем сміття настільки нахабно, що навіть не тікали, хіба у них стріляли.

Нарешті настала весна. Блакитне небо стало ласкавим, повітря теплим і приємним. У рівчаках гучно любилися жаби. Поблизу озерця, куди на водопій водили мулів із села, я побачив зграбних малесеньких жабок, такого яскравого зеленого кольору, що на їхньому тлі молода трава виглядала бляклою. Сільська дітвора вийшла на полювання з відрами — шукали равликів, яких потім смажили на шматку жерсті. Щойно налагодилася погода, селяни взялися до польових робіт. Це типово для іспанської аграрної революції, тож мені так і не вдалося дізнатись, чи колективізували землю, чи селяни просто поділили її між собою. Теоретично скоріше за все її колективізували, оскільки це територія анархістів та РПМЄ. Що ж, принаймні не було землевласників, землю вправно обробляли, і люди мали задоволений вигляд. Мене настільки дивувало приязне ставлення до нас селян, що я досі до цього не звик. Старшим людям війна видавалася абсолютно безглуздою, очевидно, що вона зумовлювала дефіцит усіх можливих продуктів і благ, даючи лише понуре сутужне існування, і навіть у кращі часи селяни ненавидять, коли у них розквартировують солдат. Незважаючи на всі ці незручності, вони приязно ставилися до нас, адже попри всю свою нестерпність, ми стояли між ними й їхніми колишніми землевласниками. Химерна штука — громадянська війна. Уеска була на відстані менше п’яти миль, ці селяни торгували в місті на базарі, там проживали їхні родичі й саме туди щотижня впродовж усього життя вони їздили продавати птицю та овочі. А останні вісім місяців між ними й містом лежав нездоланний бар’єр з колючого дроту й кулеметного вогню. Однак час від часу вони забували навіть про це. Якось я розмовляв з однією старенькою, що несла крихітну залізну лампу, в якій іспанці палили оливкову олію. «Де можна купити таку лампу?» — запитав я. «В Хуесці», — не задумуючись відповіла жінка. Ми обоє засміялися. Сільські дівчата — чарівні створіння з чорним наче ніч волоссям і граційною ходою, прямим і відвертим поводженням, що також було результатом революції.

Чоловіки у пошарпаних блакитних сорочках, чорних вельветових штанах і широких солом’яних брилях йшли за плугом. Ці жахливі плуги лише перемішували ґрунт і не робили нічого схожого на борозну. Всі сільськогосподарські знаряддя дуже застаріли, а все через високу ціну металу. Зламаний леміш до плуга, наприклад, латали, а потім знову й знову латали, допоки він сам не ставав суцільною латкою. Граблі й вила були здебільшого з дерева. Про існування лопат ці люди, які лише зрідка носили взуття, здавалося, не знали. Землю вони розпушували незграбними копаницями, на кшталт тих, що використовували в Індії. А їхню борону виготовили, либонь, ще у кам’яній добі. Вона була зроблена зі збитих докупи дощок. В дошках робили сотні дірочок, а в кожну дірочку вставляли кремінь, обтесаний таким самим способом, як і десять тисяч років тому. Пам’ятаю свій жах, коли мені вперше трапилась на очі така борона