Судний день - Ярослав Іванович Ярош

– Думи обсіли… – була відповідь.

Залізняк поглянув на Шелеста.

– Порадитися треба. Ходи, отамане, надвір: там легше дихати.

Сказавши це, Максим вийшов. Шелест прийшов слідом за деякий час: був при шаблі, а за поясом – пістолі. Побачивши інших отаманів, зрозумів, що розмова буде непростою.

– Що ж, товариство, розказуйте: кого бачили, що чували…

– А що тут розказувать, – почав Лусконіг. – Народ валом тікає в ліси – тож панські маєтки скоро запалають, як свічки. Доки ти, отамане, телишся, люди самі візьмуть та виріжуть ляхів і жидів до лаби!

Шелестові не сподобалася така мова, однак він поки змовчав. Продовжив Швачка:

– Конфедерати зовсім знавісніли…

– А що козаки панські? – перебив Шелест.

– Магнати їх тримають на короткому ланцюгу, – відповів Бондаренко, котрий останнім часом постійно крутився між козаками з міліції. – Та коли б їм волю – різали б панів не гірше нашого брата.

– От я кажу, – знову озвався Лусконіг. – Час настав. Заспівали треті півні!

Шелест оглянув оком товариство.

– Я б і сам рад на панів піти, тільки не з руки нам зараз – москалі кругом. Затиснуть разом з ляхами зі всіх боків, так що й не рипнемося!

– А може, й не підуть, – знизав плечима Швачка.

– А Верлан? – нагадав Шелест.

– А зараз, може, й по-іншому повернутися…

– До сраки москалів! – знову гукнув Лусконіг, що почав кипіти все більше. – Ми козаки, і це наша земля! Доки москалі з ляхами тут воюють і розорення чинять, ми мусимо своє слово сказати! А що, Палій так і зробив, не чекаючи жодного дозволу!

– А що, Кіндрат діло каже: візьмемо Правобережжя під свою руку, а там вже і з москалями поговоримо, – втрутився Неживий.

– Конфедератам треба віддячити. Так їм всипати, щоб аж внуки пам’ятали козацьку науку, – висловився і Швачка.

– А ти, Бондаренку, що скажеш? – раптом поглянув Шелест на наймолодшого отамана – Бондаренка. Той знизав плечима.

– Люди вже давно чекають, щоби подув вітер із Запоріжжя, з Чорного лісу та Холодного Яру. Треба вставати.

Один, хто ще не висловився, був Залізняк. Шелест поглянув на нього.

– А ти, Максиме? Також вирішив піти проти кошового?

Інші поглянули на Залізняка. Світло смолоскипів освітило його обличчя, карі очі.

– Ну… – наполягав Лусконіг.

– Кошовий далеко. Йому не чути криків болю закатованих конфедератами людей… – нарешті відповів Залізняк.

– Оце правильно, – погодився Швачка.

Не поділяв радості лише Юзько Шелест.

– Овва! А хіба ж не кошовий нас сюди прислав?

– Товариство нас послало. А кошових у нас можуть як вибрати, так і скинути, – гукнув Лусконіг…

Шелест спалахнув:

– Кого, кого скинути?! Та якби не Калниш, то москалі б давно вже Січ зруйнували! Це ж він усе в руках своїх тримає! Думаєш, Кіндрате, розумний такий? Гадаєш, у царському палаці хтось би став розмовляти із таким, як ти? З ким змагатися хочете? Та у москалів війська більше ніж двісті тисяч! Кораблі, гармати, нові рушниці, муштра, кавалерія! Та вони нас на порох зітруть!

– То чого ж досі не стерли?!

– Бо Калниш є! Він знає, кого попросити, кому заплатити, пообіцяти. А ще він знає, чого хочуть прусаки, австрійці, турки… Старий добре розуміє, за яку нитку і коли треба смикнути, аби для всього народу на добро вийшло!

Це були мудрі слова, що заставили отаманів замислитися. Лише гарячий Лусконіг був нестримним.

– А оце, отамане, йди і скажи тим, кого конфедерати скалічили. Чию доцю зґвалтували, батька побили до смерті, а сина на палю посадили…

– Бог терпів – і нам велів! – відрізав Шелест.

Лусконіг скипів ще більше.

– Раз такий побожний, то клади пернач і йди молитися в монастир – не місце тобі серед козацтва! Де ж таке бачено, щоби запорожці спокійно собі дивилися на муки народні! Коли ж це ми питали дозволу в королів, царів та ще якого чорта лисого! Ганьба і тобі, полковнику, і такому кошовому! Клади пернач!

– А ти забери, – Шелест поблід і поклав руку на шаблю.

– Годі, – Неживий став поміж козаками. – Не для того ми тут зібралися.

– Так, – Залізняк підійшов до Шелеста, поплескав його по плечу, заспокоюючи. – Ти мені, Юзьку, побратим, але справа складається так, що відсиджуватися не маємо права. Війська нема, міліція козацька за нас, народ готовий. Мусимо вигнати конфедератів, сформували козацькі полки, дати всьому лад і взяти під свою руку припас, а також великі міста, шляхи і переправи. Москалям будемо писати листи і клястися у дружбі, аби приспати їхню пильність. Та головне – не допустити більше панів на нашу землю!

Раптом Шелест засміявся:

– А-ха-ха, – листи він писатиме. Та хто їх читати буде? Хто ти для них такий?

– Ми – народ! – замість Залізняка відповів Лусконіг.

– Отож-бо, – почав було Шелест, але Залізняк його обійняв за плечі.

– Заспокойся, Юзю. Послухай. Зараз маємо гарну нагоду, тож мусимо нею скористатися.

– А чи